Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Польські дівізії Галера, сформовані, обучені, озброєні в Франції французами, обсажені французькими офіцерами, ці дівізії, в яких польського було тільки "гарматне м'ясо", які мали йти на большевистський фронт, злочинно битися проти російських робітників і селян, - польською шляхтою та її прислужниками "соціалістами", вроді Пілсудського, Дашинського й т. п., було повернено на вигідніще для себе злодійство, - проти українців для загарбання української землі, на якій павуками сиділи оті "лицарі з великого шляху", ота "свободолюбна страдниця", польська шляхта, ця найогидніша галузь соціальних паразітів.

Розуміється, озброєні по останньому слову "науки орґанізованого убийства" ці дівізії мали багато переваги над неодягненими, зле взутими, скупо й бідно озброєними військами Національної Ради. Але той факт, що ці війська, без техніки, без допомоги, без амуніції впродовж кількох місяців не тільки втримували наскоки антантського злодійкуватого хама, а ще й не раз били його, показує, яка велика сила духу була в тих, дійсно, героях, що босі й голі бились проти жандарма реакції.

І цей факт показує, що замісць того, щоб кидатись до Пані-Антанти й жалітись їй на її хама, українським невдалим, недостойним проводирям цих героїв, треба було кинутись до тої єдиної сили, яка була до їхнього розпорядження, яка тримала українську владу й могла ще довго тримати, (а при певному напрямі зовнішньої й внутрішньої політики, й до сього часу мати в українських народніх руках), - до свого трудового народу.

Галицькі ж "проводирі" замісць того писали ноти, протести, тинялись і плакались по антантських передпокоях і з усіх сил старались довести, що вони не большевики, як то брехали поляки, що вони - ніякі революціонери, що вони собі тихі, цілком благонадійні рутенці, яким також треба признати право на вільне самоозначення, яке так великодушно й солодко розписав Вільсон.

Натурально, благонадійних рутенців не дуже то слухали. Нальокая свого пані, правда, трохи розсердилась і навіть один раз вилаяла. Але він роз'яснив їй, що українці також дуже небезпечний (для шляхетської Польщи, звичайно) елемент, що з ними також треба боротися. Отже для чого дівізії Галера гнати десь далеко, коли ворог є ближче. Але головний арґумент був той, що шляхетська Польща для своєї тяжкої функції антантського пса мусить мати яко мога більше сил і нагороди. Без Галичини ж, без бориславської нафти, без загарбаних земель в українських селян, без цих модернізованих рабів польської шляхти, яка ж могла бути в неї сила?

І Антанта покрутила носом, потім добродушно похльоскала спритного й ловкого хама по плечі й сказала: ну, що з тобою робити, займай поки що Галичину по Збруч та гляди, щоб свої жандармські обов'язки справно виконував. А там побачимо, кому цей шматок достанеться, тобі чи кому инчому.

А благонадійним рутенцям сказала слухатись хама, не сваритись з ним і не надокучати їй з своїми нудними жалями. Хай поляки займуть Галичину, дадуть їй лад і порядок, а там видно буде, кому вона достанеться, - полякам чи кому инчому.

Але той "хтось инчий" у кожному разі був не рутенці. Це був труп "єдіной, нєдєлімой", коло якого ретельно бідкались і вовтузились ґальванізатори: Колчак, Краснов, Денікін та инчі дріб'язки розбитого монархізму. Пані Антанта, хоч і не дуже вірила в успіх ґальванізації цих молодців, а все ж таки побоювалась: а що, як оживе й почне вимагати й собі шматок здобичи, чим йому загатити пельку? А сердити небезпечно, цей велетень образиться й з'єднається з недобитою Німеччиною, а тоді Антанті, особливо ж недокровній хирлявій Франції прийдеться скрутно. От через те Франція й тримала на поготові ту Галичину: оживе велетень, - йому достанеться; не вдасться оживити, - хай льокаєві в подарунок за службу йде.

А рутенцям і в тому й у другому випадкові строго рекомендувалось не вигадувати ніяких дурниць, - усяких там самостійностей та самоозначень, - не робить ніяких безчинств і непорядків, а "порозумітися" або з поляками або з руськими контрреволюціонерами.

І рутенці, схлипнувши кількома нотами-протестами, пішли порозуміватися з ґальванізаторами "єдиного" трупа.

До чого це "порозуміння" привело, побачимо далі.

3. Кулуарно-нафтяні "патріоти-вожді".

Такі зовнішні сили брали участь у загибелі Західно-Української Республіки.

Внутрішніми ж силами, що допомагали цьому самому були: абсолютна невідповідність керманичів руху до моменту, їхня ота сервілістична благонадійність, їхня вузесенька, худосочна дрібно-буржуазність, їхня псіхіка кулуарних політиків і цілковита відсутність якої будь революційности, піднесености до того духу боротьби, який був у масах галицько-українського народу.