Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

А крім того, С. Петлюра був яскравим, виразним втіленням обивательського, міщанського світогляду, отої дрібно-буржуазної безпрінціпности, закоріненого консерватизму, що легко переходить в активну реакційність, тої міщанської побожности перед великою буржуазією, перед показним, парадним блиском паразітарних кляс. Вони, ці щирі обивателі-славословці вихваляли його не за страх, а за совість, як сімвол власної їхньої міщанської істоти, як виразний, свій власний тип.

Були, натурально, й славословці-підлизи, які за те славословіє діставали від Головного Отамана й гроші, й посади, й усякі инчі "лакомства нещасні". Деякі славословили просто від страху, бо не славословити Петлюру, це значило, бути проти "нашої державности", а хто був проти "нашої державности", той підлягав карі спеціального наказу, виданого Головним Отаманом.

І таким чином, з усіх цих причин, глибших, поважніщих і дрібніщих, щиро й нещиро, але без усяких заслуг з боку цього "лубочного героя", як його називали, йому роздували, як пузирь, популярність, роздували, не клопочучись про те, що пузирі, звичайно, лускаються й від них потім лишається невеличкий, зморщений, поганенький клаптик чогось невиразного.

І не диво, що серед того селянства, яке було невдоволене большевиками чи Денікіним, роздуте такими способами ім'я "батька Петлюри" було сімволом визволення від усякого лиха. "От коли б прийшов Петлюра".

А така популярність серед "народа" знов таки надавала С. Петлюрі ще більш "отамано-державія", безвідповідальности, манії ґрандіоза, а з другого боку ще більш страху за свою популярність і бажання за всяку ціну не настроїти проти себе нікого, а особливо отаманців, усіх отих Шапул, Симосенків, Ангелів. І фатально, неминуче одно за одно зачіпалось і тягло за собою свої наслідки.

А нещасна національно-міщанська партійна, "керуюча" демократія, зв'язана з одного боку цією популярностю, а з другого скута "нашою державностю", хоч і бачила, хоч і розуміла всю нікчемність, шкодливість і злочинність цього чоловіка, нічого не в силі була зробити.

Він же, знаючи любов бідної хуторянки до своєї національности, знаючи, що з цієї любови вона може все витерпіти, шантажував і спекулював на цій любови ще більше, ніж у Київі. До того ж він знав і ту скруту, в якій була хуторянка: куди вона могла подітися? До большевиків не піде, до Денікіна тим паче, отже хоч-не-хоч мусить бути тут, мусить усе зносити. Більше того: вона мусіла, як сказано, навіть вихваляти його, славословити його, підносити його ім'я яко мога вище, бо петлюрівщина й "наша державність" були вже неподільні.

От-така буває злісна, глузлива гра історії. Неначе за кару бідній хуторянці: на, маєш собі Петлюру, коли не хотіла мати дійсно-народньої, дійсно-національної, своєї державности. На, кривись од огиди, кричи від обурення, плач від сорому, а не смій одкидати від себе цей ганебний хрест свій, цілуй його, шануй, падай на коліна перед ним, бо це тобі вся твоя державність.

1. Не складна історія.

"Орієнтація на власні сили", - це була тільки горда поза, вимушена "хороша міна в поганій грі". Коли б ця орієнтація дійсно переводилась, коли б отаманщина поклалась тільки на свої сили, то, знаючи ці сили, з певностю можна сказати, що, здобувши притулок у Кам'янцю, українська влада не протрималась би там і ці п'ять місяців.

Коли говорити по правді, то фактична орієнтація була на все, що хоч трохи могло помогти й піддержати істнування отаманщини й хуторянки.

І через те орієнтація була: 1) на галицько-українську армію, 2) на Антанту й її аґентів на сході (Румунію, Польщу, Чехію) і 3) на повстанців.

Фактичною ж силою, яка тримала на світі отаманську владу, була галицька армія, що була витиснена поляками з своєї теріторії на той куточок, де притулилась отаманщина.

Не пощастило й Галичині утримати свою державність. І тут, головним чином, причина була в ненормальних тяжких історичних умовах, в яких доводилось жити українському народові в габсбурґській монархії під безпосереднім визиском і утиском польської шляхти. І тут формацію українського народу цими умовами було покалічено, наслідком чого й тут українська нація складалась переважно з селянства й тої інтеліґенції, яка виходила з цього селянства. Буржуазія ж і пролетаріат, ці дві керуючі й ворожі між собою кляси, представлялись польським і єврейським елементом.

Коли габсбурґський трон, струснутий війною, захитався, й кігті, що цупко тримали за чуба всі нації Австрії в одній купі, ослабли, цісар Карл спробував удержатись на цій купі, виголосивши її "федерацією" - (маніфест 17 жовтня 1918 року). Але народи Австрії, почувши чуби свої вільними, не мали ніякої охоти добровільно віддавати себе на дальший визиск, хоч би й у формі "федерації".