Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

А потім уже вступати в згоду на умовах визнання укр. держави, невтручання в внутрішні справи й т. д.

Словом, майже всі партії (за виїмком самостійників) на словах, у резолюціях рішуче одкинули зроблені пропозіції. Ніхто, мовляв, не має права вмішуватись у внутрішні, наші справи, а зміни в Директорії цілком недопустимі.

4. Хоч навздогін пацнути копитом.

А треба до цього, для кращої характеристики французських "лицарів", знати ще таке. Голова Ради Міністрів В. Чеховський, уважаючи для себе неможливим бути в уряді при отаманщині й при всіх тих безчинствах і дурницях, що робилися нею, ще в Київі заявив Директорії про свою дімісію й настійно, рішуче домагався її приняття. І Директорія ще в Київі приняла цю дімісію й В. Чеховський лишався в Уряді тільки до сформування нового кабінету. Це французикам було добре відомо. Але таке вже "благородство" цих людей, що вони спішили пацнуть копитом навздогін, "вигнать", помститись над тим, хто був ворогом імперіалізму й паразітів.

Так само й що-до Голови Директорії. Бачучи, що ніякими індівідуальними усилями й жертвами не можна було змінити ходу подій і становища річей, не маючи більше сил в ім'я отаманської державности жертвувати своїми переконаннями, я твердо рішив, не зважаючи навіть на постанову Трудового Конґресу, з Уряду вийти. Про це антантські джентельмени знали. Коли Директорія посилала Грекова в Одесу купувати зброю в французів (і тільки для цього!), то я сам казав отаману Грекову: коли вони будуть боятися, що ми - большевики, то ви їм скажіть, щоб вони приїхали сюди й подивились на наш режим, вони цілком заспокоються. А коли моя персона не викликає довірря в них, то скажіть їм, що я сам давно бачу свою невідповідність до нашого фактичного режиму й давно рішив вийти з Уряду. І вийду неодмінно й як найшвидче.

Отже й це їм було відомо, значить, не було ніякої необхідности так домагатись того, що й без них мало бути, а, значить, їхнє "виганяння" було теж просто нестерпним бажанням "пацнути копитом", а крім того бажанням цією вимогою образити все українство, показати над ним свою силу. Так само, як вимога усунення Головного Отамана, члена "Верховної Влади" С. Петлюри за бандитизм.

І знов треба признатися, що такого пониження, глуму й образи за всю нашу тяжку історію боротьби за національне істнування ніким не було нанесено українству, ні руським Урядом, ні німецькими ґенералами, ні навіть гетьманщиною.

І коли Директорії цими самими її делеґатами було зроблено доклад про вимоги французів і про їхній тон, я рішив у цей момент не виходити з Уряду. Директорія рішуче одкинула всі пропозиції одеських "лицарів".

Але... большевики наступали зовні, підходили вже до Вінниці, військо розбігалось, самостійники й есефи напірали зсередини, вимагали "щось уступити", пятаковщина пропонувала капітулювати й обіцяла не "розстріляти безпощадно", сил не було, дух упав зовсім.

І "революційна, соціалістична" демократія (есдеки й есери), забувши про свої такі рішучі резолюції, покірно приняла першу умову французів: вигнать Голову Директорії й Голову Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки, як собак. А щоб це не так уже самопонижуюче виглядало, то знайдено формулу: передати владу правим партіям, - есефам і самостійникам, - есдеків же й есерів з уряду одкликати. (С. Петлюра, як "теж" есдек, вийшов із партії, щоб мати змогу лишитись в Уряді. На його виступі з Уряду французи дуже не настоювали, їм важно було вигнати "большевиків", а з "бандитом" вони могли примиритися).

При такій "революційности" партій мені лишалось тільки виконати цю постанову.

А щоб представники Антанти повірили в серйозність цього рішення, а також, щоб моя особа не викликала підозріння в "союзників", мені було зроблено натяк, що для мене було би краще всього виїхати за кордон, се-б-то, инчими словами, в вигнання. Я й на це в ім'я "нашої державности" згодився, тим паче, що й сам того хотів, бо на Україні я вже не міг у тих умовах, - з одного боку пятаковщини, а з другого отаманщини, - працювати.

З цього приводу я в своїх записках тоді писав так:

"Отже, моя урядова діяльність, слава богу, кінчається. Правда, мене, як собаку, виганяють. Але мені приємна ця брутальність сучасних переможців. Я радий іменно такому кінцеві: він очищає мої невільні помилки перед соціальною правдою, зроблені в ім'я правди національної. Я гордий з того, що Капітал зробив мені честь, причисливши мене до тих, з якими він не може вжитись".

5. Цінично-нахабний "акт".