Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Вище зазначений договір повинен бути контрасиґнований Директорією У. Н. Р.

Підписали: ґенерал Д'Ансельм, ґен. Боріус, кап. Ланжерон, адм. Балле, ґен. Гришин-Алмазов, контр-адм. Ненюков, полк. Антонович, полк. Дзеваницький, ґен. Греков, ґен. Матвіїв; секретарі: Серкаль, ґен. Пільц".

Розуміється, цей "договір" для всякого хоч трошки політично-грамотного чоловіка був просто смішним абсурдом. Яка б "контрреволюційна" не була би Директорія, вона не могла би заключити такого самоубийчого договору.

І Директорія, натурально, з обуренням і зневагою одкинула цей наклеп.

Але тепер, коли в більшому світлі виявляється справжня фізіономія отаманських діячів, коли уважніще придивитись до підписів, які стоять на цьому договорі з українського боку (ґен. Греків і ґен. Матвіїв), коли пригадати все непевне, підозріле поводження Грекова в Київі, його чудну, майже провокаційну отвертість на Трудовому Конґресі що-до нашого військового стану, його залякування силами большевиків, коли прослідкувати всю його дальшу контрреволюційну й єдинонеділимівську діяльність; коли далі мати на увазі, що ґенерал Матвієв був цілком виразний руський чорносотенець і виявив себе згодом явним денікінцем; коли все це взяти на увагу, то являється питання: а чи не було, справді, такого (тільки таємного навіть від українців) договору між цими представниками української влади й французсько-руськими ґенералами?

А коли пригадати собі, що в дальших переговорах з представниками союзного командування з приводу купівлі в його зброї й амуніції з боку французських ґенералів як раз деякі з цих пунктів виразно, майже в цих самих виразах виставлялися, то реальність такого договору стає вже більш і більш можливою.

І, нарешті, коли прослідити з самого початку до кінця на протязі майже одинадцяти місяців усе відношення Антанти до українського питання, то хіба цей договір в основах своїх не є тою програмою, якою керувались Антанта й особливо Франція в своєму відношенню до української державности?

Нема особливої потреби докопуватись, де саме вироблялося цю програму: чи спочатку в Парижі, а потім прислано до Одеси "на предметъ исполненія", чи одесько-букарестські майстрі й "знавці орієнтальних відносин" змадикували її й послали на "предметъ, утвержденія и одобренія" до Парижу. Важно те, що вона, іменно ця програма, в формі цього договору, систематично, настійно й послідовно переводилася в життя як в Одесі й Букаресті, так і в Парижі.

І коли цей договір було, дійсно, заключено й підписано Грековим і Матвієвим, то треба признати, що руська реакція досить ловко вміє добиватись своєї мети: всадити своїх аґентів у ворожий табор, вивідувати все до найменьчих подробиць і руками цих аґентів зсередини пхати собі в пащу, - це доказує велику майстерність у провокаційно-шпикунських справах.

Але це ж саме доказує одночасно, що такий фокус можна проробити тільки там, де нема ніякого контролю й відповідальности аґентів влади. Коли б отаманщина не була така самовласна, безконтрольна, коли б вона займалася своїм ділом, а політичні справи велися би революційним колективом, коли б з самого початку отаманщина згодилась на введення в армії інстітуту політичного контролю (комісарів), то, розуміється, ні отаман Греків, ні отаман Матвієв не могли би бути корисними руській реакції, яко її аґенти серед нас.

2. Руки вгору! Гаманець, життя і честь!

І яка послідовність, планомірність у виконанню наміченої програми.

В першому пункті стоїть відновлення "єдиної, неділимої". Це, розуміється, нам поки що не пропонувалось, це був основний постулят, конечна мета, для здійснення якої мали служити дальші пункти. Але от другим пунктом уже є: скасування Директорії, сформування коаліційного кабінету й передача йому всієї влади.

"Коаліційний" кабінет це значило одмову від усієї соціально-політичної програми Директорії, "законне", так сказати би, заведення реакції, (бо отаманщина хоч і заводила її, але хаотично, не сістематично, з несподіваними вибриками проти буржуазії).

От цей пункт "таємного договору" і був першим пунктом у тих умовах, які офіціально виставлялись Директорії союзним командуванням, ("ідеолоґом" якого був франц. полковник Фрейденберґ, начальник штаба д'Ансельма).

Слідуючими "явними" пунктами були вимоги контролю над фінансами України, управління всіми залізницями, командування українськими військами, вільне формування добровольців, ще деякі дрібні вимоги й, нарешті, визволення арештованих гетьмансько-німецьких міністрів. (Ці пункти як раз припадають до пунктів "таємних").