Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Мало того: ці аґресивні виступи й наміри спричинились до того, що вбили й так не дуже сильну волю українських партій до реалізації трудових рад. Розуміється, це була величезна помилка, іменно, треба було ввести їх як найшвидче.

А коли б не така пятаковська жадність і вузькоглядність, коли б російські большевики додержували того договору, що було заключено між мною й Мануїльським, коли б виявили толерантність до нас і показали, що вони шанують наші державно-національні права й що нам нема чого боятись їх, можна з певностю ґарантувати, що це далеко краще одбилось би на справі соціалістичної революції на Україні, ніж їхнє брутальне, вороже "помагання" тій революції.

А коли б вони, замісць того, щоб нападать на нас ззаду, коли ми були заняті боротьбою з гетьманщиною, виступили з переду на німців і гетьманців, коли б виступили нам на поміч і заявили, (як тільки тепер заявлено в одній з відозв Троцького), що вони не завойовувать ідуть Україну, а помагать бити реакцію, й коли б то доказали на ділі, чесно, щиро, - то ще з більшою певностю можна сказати, що серед української демократії така політика мала би велике революціонізуюче значіння. Наша природна соціальна ворожість до пануючих буржуазних кляс на Україні, національно чужих нам, розпалена до того страхіттями й злочинствами гетьманщини, мала б нічим не гальмований простір.

Замісць того, щоб посилати "на поміч" нашій революції червоні полки й сотні ворожих до нашої нації аґітаторів, російським кумуністам треба було з самого початку нашого повстання прислати до нас своїх представників і чесно, отверто ввійти в переговори й помогти нам зсередини, як товариші, а не ззаду, як вороги.

І хай не посилаються на петлюрівщину та балбачанівщину. З ними ми справились би, коли б не було пятаковщини. Пятаковщина ж не тільки не убила отаманщини, але ще більше підсилила її, надала їй морального й національного обґрунтовання.

Пятаковський націоналізм зміцнив контрреволюційний отаманський націоналізм. Пятаковщина затулила рота лівим українським елементам, зв'язала їм руки, знесилила супроти своєї балбачанівщини й петлюрівщини. Вона укріпила отаманщину й віддала їй у руки всю владу. Отаманщина являлась уже оборонницею національної волі, - які там к бісу трудові ради, політичні військові комісарі, офіцерські робітниче-селянські школи! "Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації!" От уся програма! І комуністів було навіть оголошено, як лазутчиків і шпіонів ворожої російської армії.

І що далі, то все більше й більше вся влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів [21]грали тільки декоративну ролю ширми або громоодводів. До голови Директорії звертались усі ліві елементи з скаргами, жалями, докорами, лайками, погрозами. Розгромлені професійні спілки, пороті селяне, погромлені євреї, обурені партійні діячі, редактори затиснутих у цензуру ґазет, київські обивателі, терорізовані отаманцями, шантажистами, спекулянтами, всі вони благали, молили захисту, оборони. А голова Директорії, голова "Верховної Влади" безпомічно обурювався, обіцяв "розслідувати" і... нічого не міг зробити, бо його накази отаманами не виконувались, а своєї фізичної сили не було, щоб ті накази підперти.

Це, розуміється, ставило "Верховну Владу" в смішне, недостойне становище перед усім громадянством, принижувало її й убивало всяке серйозне відношення до її хороших слів, постанов і декларацій.

І значна доля вини за це, за приглушення революції, за захоплення влади нереволюційними й навіть контрреволюційними елементами, за дальший розвиток національно-української контрреволюції й за тяжкий ряд зайвої боротьби й страждань на Україні - падає на націоналістичну течію руських комуністів.

4. Кінець Директорії.

На цьому можна вважати добу Директорії скінченою. Ролю широких народніх мас, виразницею інтересів яких старалась бути Директорія, в національній соціалістичній українській революції було спинено. Головний чинник, що знищив гетьманщину, сільський і мійський український пролетаріат, од влади й творення державности було одіпхнуто новим чинником - національним міщанством, репрезентованим отаманщиною, цим найгіршим елементом дрібнобуржуазної демократії.

Причиною тому були внутрішні сили (дрібнобуржуазність, невиразність, хисткість української партійної демократії) і сили зовнішні (Антанта, німецьке військо й головним чином націоналістична й імперіалістична течія російських комуністів).