Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Трудову інтеліґенцію Директорія закликає рішуче стати на бік працюючих кляс і в інтересах творення нового справедливого й здорового життя для всього народу прикласти своїх сил, знаття й науки для найкращого направлення будівничого соціального процесу.

Соціалістичні партії та ґрупи всіх соціалістичних напрямів і всіх національностей Директорія кличе поставитися з повним розумінням важности моменту, й усі свої сили направити на правильну та достойну трудового народу орґанізацію волі його, на орґанізацію порядку й ладу по всій землі Трудової Республіки.

Доручаючи негайне переведення в життя цих великих задач правительству Української Народньої Республіки - Раді Народніх Міністрів- Директорія вірить, що весь трудовий народ України щиро допоможе своєму правительству в цій важній відповідальній роботі.

Голова Директорії Української Народньої Республіки В. Винниченко.

Члени Директорії: Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко.

1. Діяльність по неоголошеній програмі.

Кожний, хто прочитає цю декларацію, не будучи знайомий з тими обставинами, серед яких одбувалися події, має повне право сказати: можна про цю декларацію ріжно судити й знаходити всякі дефекти в ній, але невже іменно вона, іменно ця соціально-політична програма Директорії викликала таке невдоволення широких народніх мас, що вони не піддержали її й навіть самі повстали на неї з зброєю в руках?

Я на це можу сказати з цілковитою певностю, що не в соціально-політичній програмі Директорії була причина. Розуміється, декларація багатьох, як зліва, так і зправа не задовольняла. Розуміється, компромісовість, недоговореність, непевність позіцій були дуже помітні.

Але я дозволяю собі думати, що коли б вона точно, послідовно переводилась у життя, то того невдоволення (принаймні в таких розмірах) не було би. Життя її виправило би, викреслило, стерло б неясности й пристосувало би до себе.

Вся причина іменно в тому, що ця декларація не переводилась у життя, вона лишалась собі на папері, а діяльність влади Директорії одбувалась зовсім по инчій, неписаній і неоголошеній програмі.

Насамперед, декларація з'явилась тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Київа. Весь цей час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії.

Але зате весь цей час аґенти влади Директорії в життю, в реальній, щоденній діяльности своїй на місцях виявляли таку програму, яка не лишала ніякого сумніву в населення. Харьківщина, Полтавщина, Херсонщина, Катеринославщина не тільки нічого не знали про майбутню "майже большевицьку" декларацію Директорії, але й не діставали (через труднощі комунікації й відрізаність бойовими операціями від центру повстання) відозв і декретів Директорії.

Зате вони бачили й знали реальну діяльність представника Директорії, вождя повстання на лівому березі-Балбачана. Розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян, цілування ручок княгинь і поміщиць, залишання на адміністративних посадах гетьманців, безчинства, сваволя балбачанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій за ці півтора місяці до випуску декларації цілком з'аґітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національности.

Коли Директорія випускала свою декларацію, на Харьківщині й Полтавщині вже орґанізовувались повстанські відділи Селянської Спілки (під проводом, головним чином, укр. лівих есерів, пізніше званих "боротьбистами"), але вже не проти розбитої гетьманщини, але проти Директорії, яка порола селян різками, цілувала панам руки й лишала гетьманщину на старих місцях. І вже "Славний отаман" і "також національний герой" Балбачан то тут то там вступав з ними в бої, посилаючи Директорії донесення, що геройськи бореться з військами російських комуністів.

Та на віщо так далеко ходити: в самому Київі, в резіденції "соціалістичної" влади на другий же день по вступі Директорії розпочалась реальна, дійсна (а не деклараційна) політика її. Я не кажу вже про те, що без потреби й без пуття було поставлено змучене гетьманщиною й місяцем усяких гетьманських "воєнних і осадних положеній" місто на "стан облоги". Не кажу про те, що зразу було введено немилосерну цензуру на пресу, заборонено збори, зібрання, що, словом, не дано було населенню навіть вільніще зітхнути й почути хоч якусь ріжницю між Гетьманщиною й Директорією. Хай це вимагалось, як казали отамани, військовою необхідностю. (Тут ще один доказ, як у клясовій державі можуть бути оті "демократичні свободи").