Ілько Борщак - Іван Мазепа - Життя й пориви великого гетьмана

— Ніколи ще невірні не мали такого страху, як перед князем Василем Василевичем Галіциним! Яка шкода, що забракло нам води і ми не могли зруйнувати Перекопу.

І до цього ще докинув такий коментар на доказ своєї вченості:

— Давні хронікарі кажуть нам, що перський цар Дарій. коли йшов завойовувати Крим із хмарами війська, не міг узяти Перекопу, бо бракло йому води, а відступаючи, поклявся, що ніколи більше не вернеться на Крим.

На другий день на Кремлю було велике прийняття. На ньому вихваляли подвиги Галіцина та Мазепи, якому в імені царя передали багаті дарунки: срібну вазу та золотий пояс, прикрашений брильянтами. Мазепа віддав візит цареві Іванові, напівідіотові, патріархові та не міг зустрітись із Петром.

Гетьман був іще у Москві, коли дійшло до соuр d'Etat: Софію зачинили у Дівочому монастирі, Галіцинові відібрали його майно і заслали, Іван якби й не існував, і велика Петрова доба почалася.

Мазепа мучився здогадами, що буде далі: його оточення вже намічувало його наслідника і сам гетьман тратив уже надію.

Він хотів заграти ще свою останню карту і зі своєю дружиною відвідав Петра у Троїцькому монастирі.

10 вересня молодий цар Петро, тоді 17-літок, прийняв українців на аудієнції і тут іще раз могутній чар Мазепи взяв верх. Мазепа приніс із собою багаті гостинці; великий золотий хрест, викладений самоцвітами, прегарну шаблю, яку наївний хронікар цієї доби оцінює на 2000 рублів, і золоті нашийники для царської рідні. Та більш як усіма дарунками вмів він з'єднати собі приязність царя своїм красномовством, своїм незрівняним хистом переконувати людей. Жаль, що ця майстерна промова найзручнішого дипломата у тодішній Європі якось не збереглась і не дійшла до нас.

Мазепа покинув Москву 12 вересня 1689 р. у ще більший силі та славі, ніж мав її, коли туди приїхав. В останніх днях його побуту у московській столиці трапився один дивний і дуже характеристичний епізод.

Польща, як відомо, ніколи не хотіла зректись України, і польський король Ян Собеський пробував з'єднати собі Мазепу через француза Невіль, тайного агента, якого вислав до Москви маркіз Бетюн, тодішній представник Людовика XIV у Варшаві. Невіль мусив доказати неабиякої штуки, щоб виконати свою місію, бо москалі XVII віку були дуже підозріливі і звикли стежити назирці за чужинцями. Французький агент переодягнувся і у товаристві одного німецького лікаря, що мешкав віддавна у Москві, зумів знайти доступ до Мазепи. Цей відкинув пропозиції польського короля. Чужинний посередник, хоча і зазнав повної невдачі, не почував жалю до Мазепи; у своїх споминах він згадує про «велику вченість того князя, який володіє прегарно латинською мовою».

Гетьман мусив поквапно вертатись, бо на Україні збиралось на бунт. Заки виїхав до Москви, він залишив на відчинених кордонах сильні обсади. Але татари не рухались і небезпека приходила із середини: вже поширювались чутки, що цар заарештував Мазепу, щоб заволодіти Україною. Запорожці проводили цим рухом; вони вислали послів до кримського хана і польського короля з пропозицією приєднатись до них проти Москви, яка наважилась на їхні вольності.

Якби Мазепа був хотів, він міг би був дати собі раду з царем, який не міг боронитись. Але він не хотів єднатись із Польщею. Він завів лад і при помочі своїх агентів у Варшаві та на Кримі вмів подати до відома, що Польща, втомившись турецькою війною, почала переговори з Портою, не розпитавши про думку свого московського союзника. Мазепа повідомив про це негайно царя, який був йому вдячний за таку важну звістку.

Для великої справи, до якої Мазепа підготовлявся, довір'я Москви було для нього необхідне. А все ж від 1689 р. до 1691 р. доноси проти нього пливуть до Москви рікою; все це було діло менш-більш довірених агентів Польщі, якій залежало на тому, щоб позбутися сильного гетьмана, що проводив одноцільною, дисциплінованою державою, що не мала симпатій для неї. І тому Мазепа весь час був насторожений: він мав скрізь добрих агентів, часто посилав впливовим боярам дарунки, при цьому ж вів лояльну політику. Донощики виходили із довгим носом, і гетьман не втратив нітрохи довір'я у Петра.

З початку 1692 р. вибухнула пошесть, що десяткувала запорожців і південні округи Полтавщини. Літом сарана знищила майже все жниво і пожежі, спричинені посухою, охоплювали українські міста. Народ нарікав, що все лихо йде із Москви, тим самим і на гетьмана, якого потайних намірів не міг зрозуміти, вважаючи його звичайним прислужником царя. Мазепа добирав довкола себе людей вірних, піддержуючи старшину. Таким робом поволі творив він аристократію, якій розділяв землі і достатки, що досі були загальною власністю козацтва. Ці нові пани, вже справжні українці, поводились із звичайними козаками і селянами, наче зі своїми рабами, а це була річ на Україні невидана. До політичного невдоволення долучились іще соціальні умови. На цій основі повстав бунт Петрика.