Ілько Борщак - Іван Мазепа - Життя й пориви великого гетьмана

Москва підготовляла війну проти турків, але, як завсіди, так і цим разом, найбільший її тягар мала взяти на себе Україна. Спішні листи, а за ними посланці їхали до Самойловича. Цей, як усі довкола нього, ненавидів шляхти і не скривав свого бажання, щоб «Святий Союз» скінчився невдачею. Коли йому принесли часописи зі звістками, що цісарські війська зайняли Будапешт і венеціанці зробили десант у Мореї, він не хотів повірити. Зате, коли йому сказали, що поляки повтікали з Молдавії і що на Волині появились татари, він сердечне зареготався.

При кінці квітня 1687 р. вся козацька армія, покликана універсалом Самойловича, попрямувала на Крим. Коли гетьман виїхав напереді свого війська зі своєї столиці Батурина, його кінь спотикнувся посередині моста. «Лихий знак!» — сказали довкола. Мазепа їхав поруч; він був генеральним осаулом.

При кінці травня московське військо підійшло, щоб з'єднатися з українським між ріками Орлом і Самарою, посередині нинішньої Катеринославщини; командував князь Галіцин. Союзники йшли разом на Крим.

Військо мусило переїжджати голими степами. Спека була нестерпна; весна не мала дощів, ні літо бурей; навіть ранньої роси не було і неба ненарушно-чисте пражило немилосердно. Трава висохла, під ногами людей і коней збивалась курява, засипувала очі та душила. Гетьман, що вже раз хорував на очі, мучився дуже. Від невдоволення та люті він не міг стримати грубих, нерозумних слів: «Нехай буде проклята та війна, яку почала Москва і за яку я заплачу своїм здоров'ям! Чортівську штуку затіяла Москва! Перед усім світом чванилась, що завоює кримське ханство. Яке нам діло до цієї каторги?»

Татари підпалили степ, і довкола українсько-московської армії горіло. Коли вогонь ущух, бо не мав чим горіти, перед союзниками простяглись згарища пустелі. Несамовитий вітер із далечі проймав смагою через задушливе повітря і ніс хвилі куряви, що смертним чорним рядном вкривали людей і коней. Треба було відступати.

Відступали аж до рік і над берегами зупинились.

Не можна вже було дігнати ворога.

Галіцин у щораз більшій розпуці бачив, що втікає від нього такий сподіваний воєнний успіх. Те саме відчували інші московські полководці, їхнє військо пройшло величезні простори, надибувало надлюдські перепони, бо воно не звикло до степу, як козаки. Треба було звалити на когось вину. Тоді пригадали собі необережні нарікання Самойловича. Найдивніші балачки йшли у Московському таборі:

— Це не татари, а українці підкладають на степу вогонь за таємним наказом гетьмана…

— Татари та козаки змовились, щоб не дати цареві завоювати Крим…

Галіцин не робив нічого, щоб заперечити ці поголоски, бо вони подекуди виправдовували його невдачу.

Мазепа зрозумів, що прийшов мент, коли він повинен виступити. Під час свого першого побуту у Москві він ближче познайомився з Галіциним, очарував його і з'єднав собі. Під час тієї нещасливої виправи перші нитки дружби закріпились. З другого боку козаки віддавна не любили Самойловича. Вони казали, що він деспот, гнівний» хапливий і накладає на народ занадто важкі тягарі. В оточенні гетьмана повстала справжня змова з метою заохотити його, щоб протиставився Галіцинові і щоб щораз більше віддалити його від своїх підданих. Хоча Мазепа давав почин до цих маневрів, він був настільки обережний, що прилюдно тримався осторонь; як звичайно, він вів гру тонко і розумно.

Армія надалі подавалась узад. 7 липня група козацьких старшин, до якої Мазепа вмів зручно не пристати, передала Галіцинові донос до царя проти Самойловича, якого обвинувачували між іншим у тому, що хоче відірвати Україну від Москви. Галіцин вислав цей документ, не повідомивши гетьмана про загрозливу небезпеку.

Два тижні пізніше окремий посланець від регентки привіз Галіцинові наказ арештувати Самойловича, відіслати до Москви і негайно вибрати нового гетьмана.

Галіцин казав уночі оточити своїм військом головну квартиру Самойловича і передав до відома козацьким старшинам наказ своєї володарки.

Коли гетьман, прокинувшись уранці, побачив, що його шатра сторожать московські вояки, він зрозумів усе своє лихо. Та як звичайно і цього ранку вій пішов до похідної церкви. Після богослужіння підійшов до нього один із полковників і, вхопивши його різко за плече, гукнув: «Пане гетьмане! військо зве тебе».

Гетьман вийшов мовчки із церкви.

На нього впала буря прокльонів, докорів й обвинувачень. Бачили, як київський полковник погрожував йому навіть сікачем, яким вимахував над його головою.