Роман Коваль - Отаман Зелений

Делегати посхоплювались із місць, гучно вітаючи промовця. Михайло Авдієнко та інші «незалежники», розхвилювавшись, заявили, що Шляховий образив, «по-перше, всю партію «незалежних», по-друге, вони, мов, бачать, що такі отамани, як Кармелюк, доведуть «нас» до гетьманів». Цікаво було б знати, продовжив Авдієнко, «чи це думки всього козацтва 2-ї дивізії, чи це, може, думки тільки отамана Кармелюка». Якщо так, «то таких отаманів ми повинні заздалегідь усунути» [58, с. 36].

У цей момент піднявся козак 2-ї Київської дивізії Їлько Пивовар.

— Ми, — гримнув він, — добавити до слів свого отамана більш нічого не можемо, бо все, що хотіли сказати тут, на з'їзді, і заявити «Ревку», то вже все сказав сам отаман.

Після цих слів зчинився неймовірний галас. Члени президії схопилися з місць. Раптом голова зборів Сергій Донченко повідомив, що на Германівку наступають більшовики. Бій уже йде по залізничному валу. З'їзд перервав роботу. Делегати пішли у бій.

Під вечір спільними зусиллями вдалося відкинути ворога до Тростинки і Вільшанок. Та наступного ранку більшовики знову посунули на Германівку. Їхню ударну силу становили 6-й Совєтський і 3-й Інтернаціональний полки, «які були сформовані, як вони й самі хвалились, з самих уголовних тюремщиків, китайців і жидів» [58, с. 37]. Врешті ворог вступив у Германівку. Та недовго порядкували зайди — 26 квітня каторжникам у спину раптом ударив Зелений. «Це було для большовиків такою несподіванкою, що за годину-дві вони опинились в одних сорочках і білих штанах, як казали люди, аж у Василькові…» [58, с. 38].

Зелений надавав великого значення розвідці та зв’язкам з іншими протибільшовицькими силами. Він уже зв'язався з підпільниками Києва, різними таємними організаціями та отаманами, що діяли в сусідніх повітах і губерніях, зокрема з Матвієм Григор'євим, який на півдні України розворушив повстання проти «московсько-жидівської комуни». Напередодні «куренівського повстання», 8 квітня, Зелений встановив контакт із командувачем Північного фронту Армії УНР Володимиром Оскілком, який перебував у конфлікті з Петлюрою.

Оскілко прийняв представників трипільського отамана — Мищука, Савченка та Добровольського. Ті передали листа, в якому Зелений писав: «Віддаюсь під вашу високу команду і чекаю наказів. Зв'язок утримуватиму постійний тільки з вами. Петлюра продав Україну большевикам, і раджу вам стерегтися його» [46, с. 42]. Делегати поінформували Оскілка, що на Великій Україні скрізь вирують селянські повстання проти червоних, зокрема Дніпровська дивізія зі своїми союзниками розгорнула бойові дії на теренах Київського, Сквирського, Таращанського, Васильківського, Канівського, Золотоніського і Переяславського повітів…

Знаючи, що шлях до українського серця лежить через вирішення земельного питання, що селянин піде за тим, хто дасть йому наділ землі, Зелений взявся за розв'язання цієї проблеми. Окупаційна газета «Більшовик» 10 квітня 1919 р. обурювалася, що Зелений їздить повітами із двома нотаріусами і роздає землю. «Заїжджаючи в село, вони скликають схід. Починається мітинг, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і видають документ з печатками нотаріуса» [46А]. Після цього проводилась мобілізація селян у Дніпровську дивізію.

Був у Зеленого і флот — 4 броньовані пароплави («Шарлотта», «Зевс», «Санітарний» і «Дніпровськ»). Повстанці обладнали їх кулеметами, може, де й гарматку встановили. На «Шарлотті» якийсь час розміщався штаб Зеленого. Навіть Петлюра не мав флотилії. А ще у трипільського отамана були сотні човнів, що ховалися в плавнях. Ними керували озброєні рибалки, вони й контролювали судноплавство на Дніпрі. У середині квітня Зелений, зокрема, захопив 30 барж із сіллю, вугіллям та залізом. Здобич роздав селянам. «Як Зелений баржі брав? — перепитували трипільці. — Узнавав, коли баржа з хлібом ітиме на Київ. Тоді робив у кручах засаду. Випливали з усіх боків на човнах проти баржі і стріляли. А з гори гармата стріляла. Солдати, які на баржі були, — у воду і на той бік. А Зелений притягує баржу до берега і людей згукує — хліб роздавать» [29, с. 32].

Якось у Трипіллі розгорівся гарячий бій з пароплавами. Один із них сів на косу і не зміг утекти слідом за іншими. Команда довго не здавалася, відстрілювалася майже дві доби. Врешті більшовики капітулювали, але спочатку постріляли 40 коней, які були на пароплаві, та викинули зброю у Дніпро…

Звичайно, і в червоних було достатньо козирів, наприклад 9 броньованих катерів та пароплав-база «Воєвода». Пасажирські пароплави москалі теж обладнали тридюймовими гарматами, команди ж сформували з моряків Балтійського і Чорноморського флотів. Була серед них і матросня колишнього бронепотяга «Свобода або смерть!». Командував флотилією «русскій брат» А. Полупанов, чоловік дикий і суворий. 30 квітня він вислав військову експедицію — «каральний» теплохід «Тарас Бульба» і буксир «Кур'єр». Вони мали завдання запалити спеціальними бомбами батьківщину Зеленого. «В Триполье, — зазначав ворог, — два снаряда попали в школу, три — в церковь, несколько в отдельные дома, которые сожжены» [29, с. 29, 30].