Роберт Конквест - Жнива скорботи - радянська колективізація і голодомор

«Дзеркало Тижня», № 14 (389), 13–19 квiтня 2002 р.

Про голодомори в Україні з вини комуністів нині є багато документальних свідчень, які викликають нестерпний біль.

Публікації про голодомори нашого народу, організовані московськими комуністами і їхніми поплічниками в Україні, почали з'являтися за кордоном невдовзі після більшовицького перевороту в Росії.

Перші повідомлення про голод 1921–1922 рр. подавав комітет Нансена. Демократичне об'єднання колишніх політично репресованих українців видало в Англії книжку «Найбільший злочин Кремля», а в Канаді проф. В. Дубровський видав працю «Біла книга про чорні діла Кремля». Про голод, його причини і винуватців пізніше писали канадський історик, українець за походженням, О. Субтельний («Україна: історія», американський дослідник радянської політичної системи Р. Конквест(«Жнива скорботи»). Відбувалися слухання на Комісії Конґресу США про голод в Україні 1932–1933 рр.

Тільки в СРСР компартією було накладено табу навіть на розмови про голод, ця тема була під суворою забороною. За розмови про голод 1933 р. в Україні комуністи карали як за антирадянську пропаганду. Після розпаду СРСР — «імперії зла» — з'явились книги свідчень Голодомору О. Міщенка «Безкровна війна» (Київ, 1991), І. Кирія «Голодна весна», «Український “Голокост”, 1933», подавались окремі публікації в демократичній пресі, функціонують виставки на тему Голодомору. Останнім часом навіть згадують про Голодомор на державному рівні, відзначається День вшанування пам'яті жертв голодоморів, з ініціативи УРП створено Асоціацію Дослідників Голодоморів в Україні на чолі з Левком Лук'яненком.

Але мало хто з читачів знає, що одним з перших про це страхітливе лихо написав ще 1963 р. Юрій Семенко — наш земляк з Січеславщини, що нині мешкає в Мюнхені, у книзі «Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства» (Мюнхен, 1963), яка вийшла до 30-річчя Великого Голоду, а 1993 р. друге доповнене видання книги побачило світ у Дніпропетровську. Матеріалами-свідченнями цієї книги 18 разів послуговувався згадуваний нами вище Роберт Конквесту капітальній праці «Жнива скорботи».

Можливо, хтось з читачів скаже чи подумає: «Скільки можна писати на цю тему». А писати потрібно, щоб таке страшне лихо не повторилося, щоб люди, особливо молоді, також знали про цей глобальний злочин світового масштабу, його причини і винуватців. Недавно виступаючи в одній з телепередач, перший секретар ЦК Компартії України, депутат Верховної Ради П. Симоненко цинічно заявив, що, мовляв, цифри жертв явно завищені, тоді й людей стільки не було. Для нього 7, 8, чи 10 млн. загиблих від штучного голоду, організованого його побратимами по партії, — неважливо, це невелика цифра.

У книзі подається понад 65 свідчень людей, уцілілих після голодомору. Не можна навіть уявити собі, як Ю. Семенко, перебуваючи з 1944 року за кордоном, виконав гігантську працю, щоб зібрати таку кількість моторошних свідчень людей, які пережили цю трагедію. Нам також моторошно наводити ці свідчення, що в книзі складають 220 сторінок дрібного шрифту, наведемо тільки їх окремі заголовки: «Голос вцілілих після голодомору», «Початок нищення села — 1920 рік», «Голодні на площах Харкова», «Людоїдство з вини комуністів», «Комуністи перетворювали церкви на в'язниці», «Штабелі з трупів померлих засланців у Вологді», «Як большевики ув'язнювали священиків», «Доля одного роду» (про дев'ятьох членів родини автора, загиблих з вини комуністів). Наводимо повний текст розповіді автора про долю свого роду:

«Село Михайлівка (на Криворіжжі) — колись кріпацьке (власність ґен. Синельникова), а за большевиків — колгоспне — в рік мого народження, 1920-й, мало близько 300 господарств. Коли восени 1941 р., вже за німецької окупації, я приїхав у Михайлівку (після повернення 1937 р. в Україну з Архангельської області, куди запроторили нашу родину, мені було небезпечно відвідати тут родичів), то майже нікого не застав із рідних… Большевики вигублювали українські селянські родини, нищили і тепер іще винищують український народ. Доля деяких із них така.»

Семен Мартинюк розповідає, що в кінці 1933 року йому довелося переїжджати через Старобільщину — північну частину Донбасу, цю, одну з найбагатших закутин української землі. Села стояли майже пусті; подвір'я й вулиці позаростали високими бур'янами, озимина лишилася на степу нежата.