Роберт Конквест - Жнива скорботи - радянська колективізація і голодомор

На друге запитання спроможні відповісти тільки ми самі. Воно має декілька нюансів, хоч суть його — одна. Чому за безперервним плином президентських і парламентських виборів в Україні, гучними фінансовими скандалами, кримінально-політичними замахами і вбивствами, що заповнюють телевізійні екрани й газетні шпальти, залишається в тіні подія, без осмислення якої неможливо збагнути глибинну причину хронічної кризи українського суспільства, що триває і в період декларативної незалежності? Чому нині нема й згадки про 70-річчя найтрагічнішої події у нашій новітній національній історії на жодному телевізійному каналі, у жодному періодичному виданні з великим накладом, окремі з яких спеціалізуються, як свого часу Уолтер Дюранті, на українофобії, добре знаючи, що вона не карається законом у безхребетному українському суспільстві і що з неї можна навіть мати зиск? Чому в Україні не б’ють у дзвони пам’яті, а вшанування мучеників обмежується тим, що лише в листопадовий День пам’яті жертв голодомору, провідники держави (мало не зірвалося з язика — керівники партії й уряду) офіційно покладають вінки біля пам’ятного знака, майже невидимого на тлі Золотоверхого Михайлівського собору в Києві? Він настільки непримітний, що його не назвеш навіть обеліском, не те що величним монументом скорботи. Чому документальні матеріали про голодомор в Україні 1932—33 років, передані Верховній Раді Конгресом США, утаємничені від громадськості? І, зрештою, чому діяльність Асоціації дослідників голодоморів в Україні спирається виключно на ентузіазм групи самовідданих патріотів, у тому числі представників діаспори, а держава лишається повністю осторонь важливої національної справи?

Чи є ще інший народ у світі, який страждав би на таке історичне безпам’ятство? Що й не дивно за умов фактичної відсутності процесу державотворення в сьогоднішній Україні. Перша аналогія протилежного гатунку, що спадає на думку, це — голокост. У виданій 1985 року книзі Рауля Гільберта «Знищення європейських євреїв» фігурує цифра — 5 мільйонів 100 тисяч розстріляних, замордованих і задушених у газових камерах нацистських концтаборів. Під час голодомору 1932–1933 років українців було знищено більше. Із 20–25 мільйонів чоловік сільського населення України, вважає Роберт Конквест, загинуло приблизно 5 мільйонів — між четвертою та п’ятою частиною. Більшість дослідників називає цифру від 7 до 10 мільйонів. При цьому замордованих жертв сталінського голодомору, розкуркулювання й колективізації, що передували йому, чомусь рахують окремо, хоча винуватцями їхньої загибелі був той самий режим, а процес масового винищення тривав безперервно. За об’єктивною оцінкою, кількість жертв цієї української трагедії сягає близько 15 мільйонів.

У літопис голокосту, що складається із сотень томів, зробили внесок представники багатьох націй, але передусім самі євреї, ті, хто пережив геноцид, та їхні нащадки. І це цілком закономірно. Українці ж, за великим рахунком, не лише не спромоглися на те, щоб про їхню національну трагедію дізнався весь світ, а й не осмислили її самі. Тож не випадково найвідомішу книгу про голодомор написав іноземець, а її видання вийшло друком у незалежній Україні лише 1993 року, до того ж коштом організацій діаспори. В української держави не знайшлося на це грошей, хоч на офіціозні помпезні урочистості їх ніколи не бракує.

Мій добрий знайомий Джеймс Мейс — колишній професор Гарвардського університету, який свого часу був виконавчим директором президентсько-конгресової комісії з українського голодомору, а нині навчає студентів Києво-Могилянської академії, називає теперішній період в історії України постгеноцидним. Він вивів формулу прогресуючого процесу інтелектуального й морального занепаду українського суспільства, що триває від часу розстріляного відродження і голодомору 1930-х років, внаслідок чого було винищено цвіт української нації та найпрацьовитішу частину суспільства. Чи вдасться колись відновити її генофонд, розірвати трагічне коло національної історії?

Одна з важливих особливостей суспільного розвитку, про яку рідко згадують, полягає у тому, що драматичні події стають іноді джерелом сили нації, її духовного відродження — першооснови державності. Голокост для євреїв — не лише невід’ємна частка їхньої національної свідомості, а й чинник єднання, що спонукав до утворення у новітній час власної держави. Голодомор для українців мав би стати не тільки символом національної скорботи, а й чинником утвердження реальної незалежності й державності, які поки що лишаються пустопорожніми звуками.