Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

З початком війни, в червні 1941 року, бойові загони «Січі», загальна чисельність яких на той час досягала, за різними джерелами, 10-15 тисяч вояків, почали бойові дії проти частин совєтської армії, які відступали перед німецькою навалою. Вони нападали на окремі військові частини, перешкоджали загонам НКВД у їх чорній роботі, перешкоджали в евакуації майна та бойового споряджання на схід, роззброювали часом досить численні частини армії, при чому певна частина роззброєних червоноармійців-українців переходила до Січового війська. Після того, як червона армія під тиском гітлерівських дивізій відкотилася на схід, бойові загони «Січі», а також організовані загони ОУН, note 166 Note166 *25 очолювані не менш відомим полковником А. Мельником, — «мельниківці», як тоді їх називали, — вжили заходів, щоб зібрати величезні запаси озброєння, що залишились після відступу червоних, та приховати їх до слушного часу. В такий спосіб було зібрано й приховано в численних бункрах та в спеціяльних лісових сховищах величезну кількість совєтської зброї та бойового спорядження, яких вистачило б на озброєння великої армії. Ця зброя незабаром стала у великій пригоді.

Після опанування німцями Правобережної України стало помітно відчуватись, що гітлерівські проводирі не мають жадного наміру «співпрацювати», але цілком виразно хочуть панувати в Україні.

Події в листопаді 1941 року: роззброєння окремих загонів українських повстанців; роззброєння й розстріли української поліції на Волині; розв'язання «Поліської Січі»; розстріл окремих представників Проводу Організації Українських Націоналістів у Житомирі, Полтаві, Чернігові; нарешті — лютневі розстріли в Києві — розвіяли надії на спільну боротьбу з Німеччиною проти московських червоних імперіялістів. note 167 Note167 134 Провід українського визвольного руху переходить у підпілля. В лісах і багнищах Полісся та Волині, навколо січовиків Тараса Бульби-Бо-ровця починають скупчуватись всі, хто був невдоволений виразно завойовницькою політикою Гітлера.

Місце московських «визволителів» заступив новий окупант — гітлерівська Німеччина, проти якої і спрямовують свої сили повстанці-січовики. Викопавши недавно приховану в лісах московську зброю, вони почали партизанську боротьбу тепер уже водночас на два фронти: і проти нового окупанта, німецького, і проти давнього ворога українського народу — червоного московського імперіяліста.

В Наддніпрянській Україні, як я вже казав, процес «переоцінки» німецьких «визволителів» відбувався значно пізніше. Явище це легко зрозуміти. Західньо-українські землі, перебуваючи під Польщею, хоч і були там небажаною менщістю, хоч і були об'єктом полонізації, хоч і зазнавали утисків та переслідувань, проте все це було ніщо, все це було дитячою іграшкою в порівнянні з безнастанним кривавим терором, що його зазнавали двадцять п'ять років на землях Східньої України. За півтора року червоної окупації волиняки, поліщуки та галичани не вправились навіть розкуштувати того «московського пива», якого наддніпрянці мали аж занадто. Уже за кілька місяців після приходу німців, західні українці відчули на собі гострі цвяхи кованого німецького чобота. Для нашого ж народу, після сталінського терору, гітлерівські «визволителі» здавалися світлими янголами. І хоч ці «янголи» вже на початку 1942 року почали вищиряти свої хижі ікли, населення Східньої України та особливо селянство ще довго не хотіло хоронити своїх рожевих надій 1941 року, не хотіло вірити, що цей новий «визволитель» — як казав згаданий вище смілянський селянин — «на один копил зі Сталіним шитий».

Що більш одверто-насильницькою виявляла себе німецька окупаційна влада, що більше зростав терор проти всього українського, проти всього, що мало на собі бодай найменші ознаки українських визвольних змагань, що більш окреслювались апетити німецьких «визволителів», то дошкульніше відчували німці на собі наслідки своєї зажерливої політики.

Росла Українська Повстанська Армія не шляхом мобілізації, не шляхом будь-якого примусу, а добровільно — найбільш свідомими, найбільш відданими своїй Вітчизні, кращими синами українського народу. Ішли туди ентузіясти — молодики й патріоти своєї Батьківщини, йшли й старші люди, йшли туди сини Західньо-українських земель: волиняки, поліщуки, галичани, ішли туди й наддніпрянці — київці, полтавці, чернігівці та люди інших земель Східньої України.

Уже наприкінці 1942 року Українська Повстанська Армія (УПА), або, як її ще називали, УНРА, note 168 Note168 135 Українська Народня Революційна Армія, виходить за рамки дрібних партизанських загонів місцевого значення та виростає в потужню військову силу. Крім січовиків Боровця-Бульби, в боротьбу проти німецьких окупантів вступили також військові відділи членів ОУН (під кермою полк. Мельника) та відділи членів ОУНР (під кермою С. Бандери) note 169 Note169 *26 , note 170 Note170 136 хоч діяльність останніх тоді й не була пов'язана в одно ціле. Рух спротиву набирає все ширших та ширших форм. В лавах УПА вже десятки тисяч селян, робітників та інтеліґенції всіх земель України. Взимку 1942-43 року УПА, за обчисленням німецького командування, налічує коло 160.000 бійців. Весною 1943 року УПА починає широку військову офензиву проти німецьких окупаційних військ. То більші, то менші відділи Української Повстанської Армії безнастанно атакують німецькі ґарнізони, нападають на військові склади, на військові автоколони та потяги, які постачали німецьке військо, відбивають та нищать транспорти збіжжя, висаджують у повітря залізничні та шляхові мости, унеможливлюють вербування робітників до Німеччини і т. д.