Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Ця акція «знешкодження» відбувалась майже одночасно по багатьох районах Наддніпрянщини. До села приїздили відділи Ґестапо й починали виловлювати комуністів. Ґестапівці ходили з готовими вже списками, стягали колишніх сільських комуністів та їхні родини до управи, а далі, посадивши на авта, відвозили за три-п'ять кілометрів від села і в першому ліпшому яру розстрілювали. Проте й тут німцям не вдалося досягти своєї мети: значніших комуністів, як я вже казав, було попереджено на день, а то й на кілька годин до початку такої акції, і більшості з них вдалося втекти до совєтських партизанів. До села Стайки, де я перебував у липні 1943 року, приїхав такий ґестапівський загін. В цьому загоні було десятків півтора ґестапівців-німців, решта, чоловік десять, складалася переважно з колишніх совєтських людей, між якими було кілька колишніх совєтських міліціонерів, один із колишніх місцевих селян, батька якого в 1934 році розстріляло НКВД, два українці-галичани, один поляк та ще кілька невідомих осіб явно совєтського походження. Декілька значніших комуністів, які жили в цьому селі та які за совєтів посідали в Києві значні становища, як скажемо, Петро Невідомський (брат Невідомського, якого було розстріляно десь у жовтні 1941 р.), Дикий та інші, зникли з села приблизно за одну-дві години до приїзду Ґестапо. Від багатьох людей, що їм я цілком довіряю, мені довелося чути про випадки попередження комуністів і в багатьох інших селах та містечках. Цілком зрозуміло, що попередження ці робили комуністичні аґенти, які працювали в Ґестапо і в яких були, очевидно, добре налагоджені зв'язки з периферією.

Тут ще раз повторилося те ж, що було з масовим винищенням жидів: вожаки вислизнули з рук, а за них розплатилися своєю кров'ю і кров ю своїх діток невинні люди — комуністи лише за назвою, селяни, які пішли в партію, «щоб якось жити».

Совєтська партизанщина в придніпрянських районах зародилась безпосередньо після зазначеної вище акції «знешкодження» комуністів. Уже за якихось півтора-два тижні, вперше від початку німецької окупації, в прибережних районах було зареєстровано напади совєтських партизанів на сільські управи, кооперативи, молочарні та прибережні заводи біля Халеп'я, Стаєк, Ржищева і далі на південь по Дніпру. Окремих комуністів, які втекли від «знешкодження», зустрічали місцеві селяни у Воронькові, Рудякові та в інших лівобережних селах. Їх бачили також по лівобережних придніпрянських луках та хащах із зброєю в руках. Ці партизанські загони утворились і поповнювалися з тих комуністів, яким пощастило уникнути знищення, та з братів та інших родичів знищених сільських комуністів-гречкосіїв.

В міру наближення совєтських армій партизанщина зростала. В той же час появились безконечні ряди підвід біженців. note 160 Note160 128 Але на цей раз характер, так би мовити, біженця був цілком відмінний, ніж у 1941 р. Ні автомашин, ні піянін, ні хатніх квітів, ні уніформ НКВД, ні парасольок чи куфрів — не видно. Валом валить головним чином сірий люд. Селянські вози повні тлумаків, нав'язаних у самоткані рядна, лантухів із збіжжям. Основна маса — це селяни, подекуди інтеліґенція: вчителі, священики. Все це купами суне за тими навантаженими підводами, це — «щасливий» нарід «солнечной цветущей Украины», залишивши рідні оселі, покинувши дорогі могили батьків та дітей своїх, втікає від «своїх», від того зловісного «сонця сталінської конституції». Багато мільйонів таких утікачів заповнило всі дороги, що ведуть на захід.

Більшість утікачів — це люди, які в той чи інший спосіб були переслідувані совєтською владою, це всілякого роду «вороги народу», «шкідники», втікачі з заслання, які бачили й Колиму, і Мурманськ, діставали Соловків, топтали безкраї середньоазійські степи, люди, які все своє життя боролись проти комуністичної тиранії, яким зустріч зі сталінськими ордами загрожувала смертю. Ішли одинаки, що за роки переслідувань та заслання втратили свої родини, йшли жінки — вдови замучених НКВД чоловіків, ішли з дітьми, зі старими батьками. Крім таких утікачів, які цілком свідомо йшли на добровільне вигнання, щоб мати можливість у майбутньому продовжувати боротьбу проти комуністичної чуми, ішли також і ті, що «співпрацювали»: це сільські та районові старости, бюрґермайстри, поліцаї. Всю цю, так би мовити, неорганізовану стихійну лявіну втікачів німецька польова жандармерія скермовувала на південний захід. На головний шлях Київ-Житомир-Рівне їх не допускали — цим шляхом відходили німецькі установи та люди, які мали певні документи, які евакуювалися з різними організаціями. Отже, основна маса втікачів пересувалась глухими шляхами, де в тому часі було вже багато совєтських «реґулярних» партизанів. Сила-силенна цих утікачів загинула по цих глухих шляхах від совєтських партизанів; багато загинуло їх на Словаччині, коли туди було закинуто з літаків тих же совєтських партизанів, note 161 Note161 129 але ще більше їх розпорошилось по Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Німеччині, Чехії. Щоправда, переважна частина цих мучеників таки потрапила до рук ненажерливого НКВД під час окупації Німеччини совєтським військом після капітуляції в травні 1945 року; ще більше їх «повернено» СССР порядком примусової репатріяції на протязі першого півріччя після закінчення війни; але немало сотень тисяч їх ще й зараз блукає по всіх закутках Европи…