Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Не можу не згадати бодай побіжно про криваву бойню, що своїми масштабами наближається до страхітливого 1933 року в Україні. Це МАСОВА КРИВАВА ПОМСТА, що її доконано з наказу Кремля над населенням України. Це осінь та зима 1943-44 року, коли червона армія «звільняла» землі східньої і центральної України від «крайсляндвіртів», «штюцпунктляйтерів» та інших «держиморд» Гітлера-«освободителя» (західньоукраїнські землі потрапили в обійми Сталіна трохи пізніше — 1944 р.).

Так звані «жовтневі свята» 1943 року відбували кияни в димі згарищ колишнього красеня Східньої Европи — Києва. «Звільнений» від гітлерівців Київ уквітчався шибеницями. Вітер розгойдував почорнілі трупи повішених на вулицях та міських площах киян. note 162 Note162 130 Хто ж вони, защо послано їх на шибениці? А то «звільнені від фашистської неволі» громадяни Української ССР, виключно українські інтеліґенти — інженери, видатні лікарі тощо. А вішано й стріляно їх за «співпрацю» з ворогом. Ця співпраця в більшості повішених полягала лише в тому, що вони два роки жили на теренах, окупованих ворогом.

Але що там тих кілька тисяч повішених чи розстріляних киян — це лише маленька краплина в морі крови, що нею затопив Сталін «звільнену» Україну. На українських теренах, що їх займала червона армія, все — від малого до старого — забирали до війська. Людей хапали на вулицях, у полі, де зустрівся, і, не даючи навіть зайти додому, щоб узяти належний одяг, взуття чи бодай повідомити родину, зганяли в місця, наскоро обгороджені колючим дротом. Зареєструвавши їх, повісивши чи розстрілявши яких 10-15 відсотків, решту, ненавчених військової справи, беззбройних («Оружие добудете у врага!»), note 163 Note163 131 гнали на фронт. Гнали, як отару («искупить грех перед родиной»?). Гнали на масове убивство саме за те, і тільки за те, що вони були українці! За те, що в перших місяцях війни населення України в арміях Гітлера, що гнали червоних маршалів поперед себе, як отару, хотіли бачити свого союзника в боротьбі проти сталінської тиранії.

Сталін не забув тої «зради» і, вернувшись в Україну, дав волю Берії… І вони йшли, сотні тисяч… «Заґрадітєльниє отряди» — енкаведисти — підганяли їх пострілами в потилицю. Йшли голі, босі, в солом'яних брилях, в уславлених совєтських «балетках», ішли беззбройні проти вогняних лав ворога… Величезні простори від Дніпра до Будапешта й Берліна густо вкриті трупами тих, що їм «родіна» дозволила «искупить свою вину" note 164 Note164 132 перед Сталіним. Скільки їх отак «іскупило ґрєх», ніхто не скаже, бо ніхто не знає… Лише одиниці з числа тих приречених уціліли, потрапивши до німецького полону, щоб розповісти світові про гекатомби жертв сталінської помсти.

Розправа Сталіна зо «звільненим» населенням України не має аналогій у довгих віках історії людства. Розправа російського царя Петра І після поразки гетьмана України Мазепи і його союзника шведського короля Карла XII, кривавий бенкет у Батурині здаються дитячими іграшками супроти помсти Сталіна.

Питання про партизанський рух в Україні, або, власне, про рух спротиву німецьким «визволителям», залишиться невисвітленим, якщо не згадати, що поруч із офіційною партизанщиною, яка складалася з реґулярних совєтських військових частин, стихійно народилась і виросла в грізну силу справді народня партизанщина — Українська Повстанська Армія, або скорочено УПА. note 165 Note165 133 Ця народня повстанська армія мужньо боролась як проти німецьких, так і проти московських червоних окупантів. Зародилась вона біля західніх кордонів України, в Волинських і Поліських лісах.

Восени 1943 року, коли я змушений був залишити рідний Київ та податись на добровільне вигнання, я прожив більш ніж три місяці на Волині — в Новоград-Волинську та Рівному. Там мені довелось чути, так би мовити, з першоджерел, оповідання про початок та розвиток українського руху спротиву. Особливо цінні відомості одержав я від волинського старожильця, професора Г…, який працював як інспектор шкіл Н-го повіту. За родом своєї роботи, він часто їздив по Волині, отже, був добре обізнаний із подіями, які відбувалися в тих часах у західній частині України.

Приблизно за рік після окупації Західньо-українських земель совєтським військом, Тарас Боровець, відомий більше під псевдом «Тарас Бульба», восени 1940 року заложив «Поліську Січ». Перед Січчю стояло завдання — боротися проти московських червоних «братів», які почали своє панування на «визволених» землях нищенням української інтелігенції, духовенства та більш активної, національно-свідомої частини сільського та міського населення.