Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

note 436 Note436 152 Halt! Zuruck! (нім.) — Стій! Назад!

note 437 Note437 153 Наступ на Берлін розвивався з великими труднощами через потужну оборону німецький військ. Німці воліли здатися в полон західним військам, ніж радянським. Після складення зброї в Італії, Голландії, Північно-Західній Німеччині, Данії. Німецьке командування домовилося із союзниками про капітуляцію усіх німецьких військ на заході. 7 травня 1945 р. у штабі союзного командування у Реймсі адмірал Фрідебурґ і генерал Йодль підписали протокол про беззастережну капітуляцію Німеччини від імені виконуючого обов'язки канцлера ґрос-адмірала К. Деніца.

Берлін був уже здобутий радянськими військами. На вимогу Сталіна 8 травня у передмісті Берліна — Карлгорсті — представники німецького командування на чолі з фельдмаршалом В. Кейтелем підписали акт про беззастережну капітуляцію. Акт від імені союзного командування підписали заступники Д. Айзенгауера маршал авіації А. Теддер і генерал К. Спаатс, французький командуючий генерал Ж. Делаттр де Тасіньї, від імені радянського уряду маршал Г. Жуков. У СРСР 9 травня було оголошено Днем перемоги.

note 438 Note438 154 УНРРА — Міжнародна організація у справах біженців і переміщених осіб створена в грудні 1946 року при ООН. УНРРА організувала табори для біженців у Німеччині та Австрії для тимчасового перебування перед від'їздом на постійне проживання на батькіщину або в еміграцію.

note 439 Note439 155 У 1931 році розпочалося будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, водного шляху між Білим морем і Онезьким озером. Через Онезьке і Ладозьке озера та ріки Свір і Неву сполучалися Біле і Балтійське моря. Основною робочою силою на будівництві каналу були в'язні тюрем і концтаборів, що входили до Головного управління таборів СРСР. Нелюдські умови праці спричинили до загибелі великої кількості людей. Будівництво Біломорканалу завершилося у 1933 році.

note 440 Note440 156 Микола II (1968-1918), останній російський імператор, син Олександра III. У 1917 році зрікся престолу.

note 441 Note441 157 Гаррієт Бічер-Стоу (1811-1896), американська письменниця. У своєму романі «Хатина дядька Тома» викривала рабовласницький лад в Америці.

note 442 Note442 158 Leiter, Wirt (нім.) — провідник, власник.

note 443 Note443 159 Згідно з рішенням Ялтинської (Кримської) конференції (4-11 лютого 1945) союзники повинні були сприяти поверненню до СРСР радянських військовополонених, «остарбайтерів», біженців. У Німеччині й Австрії були створені радянські репатріаційні групи, які мали завдання переконати, а де потрібно, то й примусити радянських громадян повернутися додому.

Переважна частина громадян СРСР повернулася на батьківщину: захоплені Червоною армією просто не мали іншого вибору, а осіб, які потрапили до західних зон, заохочували до повернення, а де західні військові власті це дозволяли, то і примушували. Після повернення вони проходили спеціальну фільтрацію на благонадійність. Понад 200 тис. українців у західних окупаційних зонах рішуче відмовилися повернутися до Радянського Союзу. Ця категорія людей відома як «переміщені особи». Серед них були «остарбайтери» та біженці з інтелігенції, робітників, селян, які або зненавиділи радянську владу, або співпрацювали з окупантами.

Майже 80 відсотків українських біженців жили у таборах, розташованих у американській зоні окупації. Впродовж 1947-1951 рр. переміщені особи в переважній більшості виїхали з Європи на постійне місце проживання у США, Канаду, Великобританію, Францію, Австралію, Бразилію, Аргентину та інші країни західного світу.

note 444 Note444 160 Жорстока поведінка радянської влади зі своїми громадянами, які опинилися в Німеччині, була незрозуміла західним людям. Спочатку американські, англійські й французькі військові не розуміли, чому українці не хотіли повертатися на батьківщину і помагали радянським посланцям змушувати українців репатріювати. Але після численних випадків самогубства та інших форм спротиву західні військові відмовлялися допомагати в ганебній примусовій репатріації.

note 445 Note445 161 Ця примусова репатріація була припинена після великого спротиву й випадків самогубства з боку людей призначених на репатріацію.

note 446 Note446 162 Кошиць Олександр (1875-1944), визначний український диригент, композитор, етнограф, народився на Київщині. Мав музичну освіту — закінчив Київську духовну академію (1901 р.), Музичну школу М. Лисенка (1906-1912 рр.). Вже тоді він співпрацював з М. Лисенком. У 1909 р. почав диригувати у хорі Київського університету, з 1911 р. — учитель хорової музики Імператорської музичної школи, пізніше — консерваторії. В 1916-1917 рр. — диригент Київської міської опери. В 1918 р. О. Кошиць був одним з співорганізаторів Української республіканської капели (згодом Українського національного хору). Протягом 1919-1924 рр. знаходився у концертній подорожі по країнах Західної Європи та Америки. В 1926 р. поселився в Нью-Йорку, працював викладачем, виховував диригентів. У 1945 р. переїхав до Канади, пропагував українську пісенну творчість.