Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Разом із сотнею маршував командир Байда із частиною курінного почту, д-р Шувар, дентист Зубенко й інші. Контактів з рештою сотень не було, тож лишалася тільки надія, що «мертві» зв'язки не заведуть. Подекуди в дуплах дерев чи в інших умовлених місцях командування куреня лишало записки. Оскільки про такі місця знала дуже обмежена кількість людей, то було ясно, що на випадок їхньої смерти ці зв'язки втрачали свою вартість. І все ж таки вони лишалися на кожному пункті, бо коли гинули ті, які знали про одні пункти, то жили інші, котрим були відомі другі, іі на це існувала надія.

Своїм маршем сотня фактично розпочала великий рейд на захід. Але перед командирами стояла ще більша проблема - якого із трьох зазначених на мапі маршрутів триматися? Один проходив територією Лемківщини й північними обширами Карпат, два інші йшли через південь, але всі вони вели до Західньої Німеччини. Здавалося, що найкраще було б скеруватися в напрямі Криниці, а потім звернути й перейти словецький кордон, але у Хрещатому лісі командування сотні ще мусило сконтактуватися з командирами Реном і Хріном.

На тактичному відтинку командира Рена у Хрещатому лісі та в обширі Тісна - Балигород оперували чотири сотні УПА й кілька боївок. Усі вони вели важкі бої із трьома ворожими дивізіями під командуванням генерала Мосура, приналежного до генерального штабу польських збройних сил. Втрата одного з найвизначніших комуністичних генералів, Свєрчевського, була великим пониженням для нової комуністичної Польщі перед Москвою, і ворог, кинувши на відносно невелику територію десятки тисяч своїх вояків, мріяв знищити всі відділи УПА, а в першу чергу загін Хріна разом із його прославленим командиром. На цьому терені знаходився також командир тактичного відділу зі своїм штабом, і власне до нього маршувала тепер сотня Громенка.

- Перейшов я півсвіту, а відпочивати вічним сном доведеться-таки біля своєї хати, - жартував командир Бартель, який був родом з околиць Хрещатої.

Маршуючи поза ворожими плечима, сотня була свідком інтенсивного руху польських військ. Цілі його колони часто переїжджали на зовсім близькій віддалі від перебування сотні, й не раз доводилося зустрічати ворожу стежу або більшу розвідувальну групу повстанським вогнем.

Уже цілий тиждень сотня йшла тереном, який зовсім не надавався до партизанських маневрів, але, на диво, дотепер усе відбувалося успішно. Залишилося кілька днів, щоб дійти до більших лісових масивів, у яких буде безпечніше, але безперервний дощ утруднював марш сотні. Він не тільки псував зброю й амуніцію, але розмочив кожний рубець повстанських одностроїв. І коли 8-го червня 1947 року вранці з'явилося сонце, воно викликало на вояцьких обличчях усмішку, а з намоклих одностроїв пішла пара.

Ввійшовши до малого лісу над селом Волицею, сотня зупинилася. На цю околицю команді бракувало військової карти, й вона була змушена послуговуватися штабовою, із скромнішими деталями про терен. Командир Громенко й частина його почту скерувалися до узлісся, на гору, щоб провірити околицю й усталити трасу дальшого маршу.

Раптом позаду сотні почалася стрілянина, й це стурбувало вояків, бо вона знаходилася в дужо невигідному місці, та ще й у похідній позиції. Задній стійковий стояв на віддалі лише кільканадцяти кроків, і ворог мав змогу підійти до сотні зовсім близько. Про зайняття доброго становища не було й мови, а в додатку до всього бракувало сотенного і двох чотових.

Команду перебрав курінний Байда, й під його вказівками сотня впродовж кількох секунд зайняла сильні оборонні становища. Помітивши швидкий розворот її на 90°, ворог подумав, що сотня збирається втікати, і розпочав наступ із думкою вигнати її на чисте поле. Одначе добрий вишкіл і довголітня бойова заправа повстанців перекреслили ворогові пляни. Сотня лежала на становищах, як мур, і своїм цільним вогнем посилала ворожих вояків до святого Петра.

Найінтенсивніший наступ відбувався на відтинку першої чоти, але її перебіг зі стрілецького рядка в розстрільню цілковито здезорієнтував ворога, який пустився за чотою стрімголов і наблизився до неї на віддаль кільканадцяти кроків. Щоб не змішатися з ворогом, чота Іменного розпочала його обстрілювати. Сам чотовий став на ввесь зріст і випустив магазинок набоїв зі свого автомата, поклавши на місці шістьох ворожих вояків. Не витримав і кулеметник Слива, який також звівся на ноги й тяжким кулеметом бив по ворожій лаві, неначе маленьким скорострілом. Ворог почав безладну втечу, залишивши на полі бою десятки трупів.