Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- Цікаво, де зараз перебуває Роман Шухевич? - задумано промовив отець Кадило. - Я не вірю в те, щоб він пішов на еміграцію, бо є вродженим військовиком. Добре пригадую собі його відхід на Закарпаття, а потім прибуття до Львова.

Ніхто йому не відповів. Усі глибоко замислилися, а політвиховник

Зорян вдивився напружено у тріскотливе полум'я. Він був дуже чесною й мудрою людиною, студіював юриспруденцію, але через підпільну активність її не закінчив. Тепер Зорян мав доступ до вісток із-за кордону, дописував часто до підпільних видань, багато знав, і тому всі зверталися з питаннями до нього.

- Друже Зорян! Що ж там нового діється в Західному світі? Яке, на вашу думку, наше майбутнє? - поставив одночасно аж два питання Кармалюк.

Зорян підвів голову.

- Світі далі святкує закінчення війни, - промовив гірко, - а українська еміграція знає про нашу боротьбу дуже мало. Що ж торкається майбутнього, то із прогнозами буде важкувато. Наше майбутнє погане, але наші ідеї та діяльність є добрі й доцільні. Ми як нація перестаємо плакати й жалітися. Те рабство, яке було закорінене в нас упродовж віків, поволі зникає. За нами маси інших поневолених народів, що їх московська імперія тероризує всілякими способами. Коли б Захід був мудріший і допоміг цим поневоленим народам так, як помагають большевики своїм партизанам на Балканах, або бодай не давав Москві колосальної допомоги, то становище було б зовсім інше.

Він подивився на годинник і констатував:

- Сьогодні ми занадто довго політикували. - А потім додав: - Коли б я був у Головному Штабі УПА, то пропонував би збільшити вдвоє і сили УПА, і її бойову діяльність. Зберігаючи у сьогоднішній дійсності наші сили на завтрішиій день, ми лише вдесятеро збільшуємо ті втрати, які понесемо в майбутньому.

Торкнувшись рукою до дашка шапки, Зорян відійшов до почту.

Грудневий день дуже короткий. Третя година, й уже вечоріє. Службовий старшина голосно засвистав, щоб привернути загальну увагу, й подав наказ:

- Приготуватися до маршу! Маршовий порядок буде такий: четверта, третя, друга й перша чоти! Гасити вогонь! Збірка роїв!

Через годину сотня розташувалася в затишних хатах Явірника Руського. Його мешканці веселі і привітні, гостили повстанців чим могли. Вояки одразу завели флірт із дівчатами, а маленькі хлопчаки безперервно крутилися довкола - хотіли подивитися на упівську зброю.

В селі йшла повною парою підготова до Різдвяних Свят. Дівчата запопадливо робили прикраси на ялинки, використовуючи нитки, порізану на рівні кусники солому й різнокольоровий папір. Повстанці їм залюбки допомагали, й усе виходило чудово, лише інколи їхні шкарубкі, потріскані пальці ламали вже тяту соломинку або м'яли гарно складений папір. Кожний із них думав про Різдво Христове, пригадував колишні роки, й до

голів приходили самі мелодії чудових українських коляд. Починали їх тихенько співати, спочатку «Бог Предвічний», а на закінчення «Ладо-Ладо».

В хаті, де квартирував рій Чумака, жила справжня Ладочка - Стефа. Вона мала двох братів, й обидва були при УПА в Чорному Лісі. Тут Чумак уже раз ночував, іще в 1941 році, коли приїхав до Явірника Руського з Динова з панством Баками, Туцькими і Прокопами на виставу «Запорожець за Дунаєм». Стефа тоді грала на сцені, а її брати організували гостям прибуття на згадану виставу, після якої відбулася гарна забава, й Чумак навіть мав приємність потанцювати з панною Стефою.

Це трапилося понад чотири роки тому, й Чумак не згадував про зустріч нічого. Балакав зі Стефиною матір'ю, яка була частинно спаралізована й більшість часу проводила в ліжку, читаючи кожну книжку, що їй потрапляла в руки. З огляду на це мала широкий світогляд, і з нею приємно було поговорити на будь-яку тему.

Тимчасом Стефа, подаючи на стіл чай, засолоджений сиропом із цукрових буряків, щораз то пильніше приглядалася до Чумака. Вкінці не витримала й запитала його, чи в минулому вони часом не зустрічалися, а це саме підтвердила й мати.

Чумак усміхнувся.

- Так, панно Стефо, зустрічалися, - промовив веселим тоном, - і я з вами навіть танцював.

Дівчина зробила великі очі й подивилася на матір, але та тільки зрушила плечима. Видко було, що перебирала в пам'яті різні можливі місця, та пригадати не могла.

- Панно Стефо, я вам допоможу. Пригадайте собі 1941-й рік і виставу «Запорожець за Дунаєм». Я тоді у вашій хаті ночував.

- Ага! - зраділа дівчина. - Тепер я знаю. - Ви є пан Борець із Динова!