Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Польовий жандарм Камінь вів із цієї акції чоловіка, заарештованого в селі Бартківці. В його хаті знайшли понад двадцять різної величини й кольору валізок, які були власністю помордованих українських поворотців із Німеччини. На допиті бандит признався, що він лише допомагав носити ці валізки, а людей мордували інші. Але коли його запитали про те, чому ці «інші» не забрали валізок із собою, йому забракло слів, і він почав крутити. Цього темного типа польова жандармерія передала Службі Безпеки.

Після спалення чотирьох сіл терен дій сотні Громенка набагато збільшився, а одночасно з цим зменшилася кількість ворожих баз, які тепер існували тільки в Бірчі й Кузьминій. Комуністична Польща, незважаючи на це, все ж таки почала набирати військової сили, про що дуже добре дбала Москва. Половина польського бюджету йшла на розбудову збройних сил, ціллю яких було знищення УПА й усього українського населення на території Любачівщини, Перемищини й Лемківщини.

До Сяну на території усієї Польщі як залізницею, так і шляхами прибувало щораз то більше військових транспортів. Коли понад Сяном проїжджали дорогою великі мілітарні з'єднання, то наводили цівки гармат поза ріку й годинами обстрілювали великі ліси. Але на українські землі, де оперували відділи УПА, вони не наважувалися переходити частіше як раз на три місяці, та й то дуже великими відділами, їхня розвідка мала мізерні інформації про дії повстанців або й зовсім їх не мала, натомість розвідувальна служба УПА діяла дуже інтенсивно, а, крім її сітки, багато відомостей постачали жінки-революціонерки, які працювали у ворожих установах у різних містах на цілій польській території. Часто, знаючи наперед таємне рішення ворожого штабу про початок якоїсь акції, відділи УПА зникали з даного терену впродовж кількох годин.

Після останньої акції на ворожу базу, сотня Громенка заквартирувала в селах Рибнім і Гуті, які між собою сполучувалися, але не переводила ніяких військових вправ чи вишколів. Мала тільки звичайні щоденні зайняття, такі як ранню руханку, гутірки Зоряна на різні теми, молитви й вечірні накази. Рої розташувалися по стодолах і хатах. Вояки знали майже кожного мешканця згаданих сіл, а селянам був знаний кожний повстанець, та лише по псевдах. Правдивих прізвищ повстанців не знали не тільки селяни, але і друзі в чоті, хоча ці прізвища нікого не цікавили.

Попередньо вже згадувалося про те, що кожний бойовий успіх УПА мав дуже позитивний вплив на моральний стан і повстанських відділів, і населення. Повстанці прекрасно знали й розуміли своє положення. Вони знали також і те, що доки ціла Україна не матиме такої готовости й відданости, як Лемківщина, доти здобуття Української Самостійної Держави буде неможливою річчю. Власне тому оперуючі на території Лемківщини відділи УПА чинили все, що було в їхніх силах, аби своїм прикладом збудити до боротьби всі українські землі. Ані один повстанець не воював задля похвали, ані один командир чи провідник не працювали задля здобуття особистої слави - вся діяльність була скерована тільки для добра загальної справи. Й незважаючи на те, що комуно-большевицькі полчища тиснули їх з усіх сторін і всіми можливим засобами, вони почували себе господарями на своїй землі. Вечорами повстанці з вичищеними чобітьми, модерними мазепинками й нерозлучними автоматами на грудях сходилися в гурти. Одних лучила політична дискусія, інших - жарти, але найбільше їх було в тому гурті, де лунала пісня. Вистачило кільком співакам почати якусь піснім, й через кілька хвилин біля них створювався справжній хор, у якому не бракувало навіть дівочих голосів. До гурту часто долучувався, не видержавши, й командир Громенко в товаристві свого заступника Лагідного, а тоді пісні лунали ще голосніше. їм не було ліку, і змінювали вони одна одну безперервно: «Ми українські партизани»… «Із гір Карпат»… «Ми молодії»… «Хай землю виорють гармати»… «У бій за славу коханого виряджала стрільця»… А коли проминала північ, останньою піснею була ця:

Іди від мене, ти моя кохана,

Іди з очей, мене по забувай.

Я - син лісів, а серце партизана,

На мене жде з побідою весь Край…

Її співали дещо тихіше ті вояки, які стояли з дівчатами, тримаючись за руки, кажучи іншими словами - закохані. Нарешті чулося «надобраніч» Громенка й Лагідного, всі ставали на струнко й тихенько розходилися по квартирах.

Щокілька днів сотня змінювала місце свого постою, але всюди її життя було подібним до вищеописаного.