Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- Що за краса! - промовив сам до себе Сова, вміщуючи її, наче збите яйце, поміж траверзами і стараючись не зробити найменшого шуму.

Машиніст льокомотиву закурив люльку й розпочав жартувати із залогою, а Петя дуже нетерпеливився. Він був певний, що через кілька хвилин і міст, і панцерний потяг злетить у повітря. Раптом десь пролунав постріл, за ним почулася серія з кулемета, а потім заторохкотіли десятки кулеметів і рушниць. Льокомотив засвистів і поспішно рушив у сторону станції, а відділи УПА за цей час добігли до залізничної колії й залягли. Тільки три пари рейок ділило повстанців від станції, звідки сипався гураганний вогонь ворога. Панцерний потяг наблизився й, коли в'їжджав у станцію, повстанці відсунулися на кілька сантиметрів від колії, щоб колеса припадково не повідрізали дашків мазепинок.

Наказу відступати не було, чота Залізняка лежала на становищах біля самого потягу, й кожний розважав над тим, що робити. Ні гранати, ані кулемети панцерникові нічого не вдіють, зате він може наробити лиха, бо гатить з усіх гармат. Вояки інших чот, які не були зв'язані з панцерником, почали кидати гранати, й тоді панцерник, що цілий час обстрілював ліс, дременув у напрямі Сяноку. Залога відчула присутність «бандєровцов» не в лісі, а на самій станції.

Ситуація набагато покращала. Вояки почали перескакувати через рейки й кидати гранати, а ворог посилив свій вогонь по колії. Хтось крикнув:

- Я поранений у груди!

- Забрати його! - наказав старшина. Голос почувся знову:

- Ні, друже командир, не треба. Це ворожа куля вкинула мені за пазуху камінчик!

- Вперед! - пролунав новий наказ, і повстанці рушили до наступу.

Градом полетіли гранати, й бій затих. Ворог панічно втік, залишивши на полі бою понад шістдесят забитих і багато зброї та амуніції.

Примусові виселенці були звільнені…

Про наступ УПА на Вільшаницю скоро довідалися ворожі бази, невідомо лише яким шляхом - можливо, від залоги панцерного потягу, а може, й радійовим зв'язком. Почався несамовитий обстріл довкільних лісів, але американські стрільна, вживані большевиками, хіба тільки настрашили бідолашних зайців. Ані одне з них не впало на шлях відходу упівського куреня.

Над ранком він зупинився в лісі, біля тих самих шанців, де стаціонував учора, тобто на віддалі кількох кілометрів від Вільшаниці. Але командування цим не турбувалося.

До Чумака підійшов Петя. Він мав дуже невдоволений вираз обличчя, але Чумак дивився на нього з великою пошаною, бо Петя був зразковим революціонером і сьогодні ще раз доказав свої повстанські знання.

- До ста чортів із цими німецькими мінами! Ми ж так дбайливо їх заклали, а вони, кляті, не вибухли! Цікаво, яка причина? Може, дроти й запальники не були в порядку?

Чумак відповів на питання питанням:

- Петю, скільки наших? - запитав, маючи на увазі понесені куренем утрати.

- Ані одного! Є тільки чотири поранені з вашої сотні і два із сотні Бурлаки. Просто не хочется вірити. Такий бравурний наступ, шанці, станція, панцерний потяг, і раптом…

До них підійшов бунчужний Бурлаки Біс, колишній студент, відтак підстаршина дивізії «Галичина» й учасник боїв під Бродами. Побачивши його, Петя змінив тему розмови.

- Ну й чи не придався б вам такий курінь Коника під Бродами? - запитав жартома. - Напевно, був би легше вивів усіх із халепи. Це направду якесь чудо. Такий лютий бій, і тільки шість поранених. Якби звичайно військо наступало, то тут були б гори трупів…

- Видко, братня добре знає свій фах, - признав Біс.

- Так воно, так, але це лише тому, що наша сотня наступала і здобула станцію, - продовжував жартувати Чумак.

Подібного роду розмови й дискусії велися в цілому курені, а після кожного успішного бою бойовий дух його зростав.

Зі сторони Вільхівець долітали звуки артилерійської канонади, але сонце вже таки добре гріло і змушувало повстанців переривати дискусії про успіхи минулої ночі. Змучені, вони солодко засипляли один за другим. Невдовзі після акції на Вільшаницю сотні розійшлися на кілька днів по своїх теренах. Та вже 4-го жовтня 1945 року полковник Коник знову зібрав курінь до свіжої акції, тим разом в околицях Дилягови, Павлокоми, Бартківки й Лончки. Після цілковитого вимордування українського населеня в Павлокомі, село замешкали польські колоністи з Галичини й Волині, які мали справжню бандитську відвагу. Коли навіть великі регулярні з'єднання польської армії боялися відвідувати цю околицю, то колоністи організовували невеликі групи й нападали на українські села, займаючись убивствами та грабунками. Численні українці, які були вивезені на роботи до Німеччини й тепер поверталися додому, потрапляли в руки польських бандитів, котрі їх нещадно винищували. Опісля до цих сіл приходили польські військові частини й улаштовували в них свої випадові бази.