Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- Кажуть, - мовила Таня, - що в цьому будинку є найкраща. найакустичніша на всю Німеччину заля. Шкода, що ми не мали змоги побувати тут на концерті Руснака і Матіяша.

І розмова перейшла на наші театральні сили на еміграції. Уже надвечір ми проходили гарним великим міським парком. Таня показала на якусь стару будівлю і сказала:

- Ось музей Вагнера, а он у тому домі, в парку, він жив. За хвилину ми були біля могили Вагнера. Майже нарівні з покошеною травою лежала таблиця з написом.

Але я того напису не читав, думав про інші могили:

- Знаєте, панно Таню, могили визначних людей - це сторожі й охоронці нових поколінь народу, тому ворог так безпощадно нищить наші могили. Над Сяном, біля Володзької, на гарній горі між лісами був дуже великий цвинтар вояків УПА. Ця місцевість довго була недоступна ворогові. Там ми ховали наших героїв, а цивільне населення, переважно дівчата, перетворили той цвинтар на дуже гарний квітник із довгими рядами березових хрестів. Навесні сорок сьомого року ворог кинув на цей терен сотні тисяч свого війська і по-варварськи знищив могили упістів.

На вулицях міста спалахнули ліхтарі, між великими деревами показалася на небі вечірня зірка.

Ми верталися додому замислені, кожне занурене в спогади… У таборі я відімкнув крамницю, Таня оглядала різний товар, а потім сказала:

- Як бачу, ваша крамниця багатшає.

Я узяв пачку цигарок, розкоркував пляшку славного в Німеччині яблучного соку, і ми випили по склянці.

Вийшли на двір, над обрієм ніби завис жовтий місяць і він додав мені відваги:

- Погляньте, панно Таню, який гарний місяць! Чи не вернутися нам до парку?

- А чому б ні? - запитом відповіла Таня. - Ще не пізно… Була гарна тепла осінь. Удень снувалося по парку бабине літо, а тепер тут проходжувалися закохані пари. Таня взяла несміливого вояка попід руку, і вони поволі йшли стежкою в долину. до шумливого потоку. Через нього в кількох місцях були збудовані для пішоходів вузенькі містки. Молодість і повний місяць дедалі більше додавали мені відваги, і я уже кілька разів притиснув до себе Танину руку, що лежала на мойому лікті. Випадково, чи, може, ні - Таня також притулилася до мене.

Спинилися на мініятюрному, немов у казці, містку. З обидвох боків високі схили, з яких звисало густе гілля дерев. Понад містком, кілька метрів вище, був ще один місток, а ще далі - великий, залізної конструкції залізничний міст.

- Як тут гарно! Погляньте, панно Таню: місток над містком, а там, вгорі, ще один міст…

Все це нагадувало мені рідні карпатські яри, і я ще більше милувався навколишньою красою. Над глибоким яром, над деревами тисячі зірок, між ними повний місяць, як у Карпатах… Повстанський побратим…

Але тут не Карпати, всюди мирна тиша, а біля мене гарна й чесна дівчина…

Та мої думки линули на Схід. Мої бойові побратими десь у лісах поранені, голодні… А інші, може, саме в цю хвилину зводять бої… А скільки їх за дротами, далеко…

Я просив Бога, щоб дав їм силу витримати, гаряче бажав, щоб вони здобули на своїй рідній землі право жити вільно й щасливо, як ось я, оцього вечора, почуваю себе щасливим у далекій Німеччині.

- Пане Чумак! - сказала Таня. - Я вже кілька хвилин вас спостерігаю, чи не могли б ви сказати мені, де ви в цю хвилину думками? Може з «нею»?

Я усміхнувся, притулив її теплу руку до свого лиця і промовив:

- Питаєте, чи кохав я в своєму житті? Хочете знати?

- Хотіла б, - відповіла Таня.

- Так, панно Таню, колись я був дуже закоханий… Вона була вчителькою, а я був її тринадцятилітнім учнем…

Таня засміялася, а потім уже поважнішим тоном запитала:

- А між тринадцятьма і двадцятьп'ятьма роками ви нікого не кохали?

Тепер уже без жарту я признався:

- Так, любив Марійку. Але вона вже напевне проказала молитву за мою грішну душу… Вийшла заміж і, мабуть, уже годує своїх діточок…

- Чи тепер ви були думками з нею?

- Ні, Танечко! - Це вперше я звернувся до неї без величання «панно». - Я був думками з друзями і бажав їм щастя. Я хотів би передати їм хоч крихітку того щастя, що його відчуваю тут із вами.

Вона дивилася мені пильно у вічі, але не знайшла в них навіть тіні неправди.

Вечір ставав холодніший. Таня була легко одягнена, тому я скинув свою блюзку й накинув їй на плечі.

- Та вам самому буде холодно!

- Я звик до холоду, панно Таню.

Я сперся плечима об поруччя містка, тримав обидві її руки в своїх і мовчки довго дивився на любу дівчину. Вона також дивилася на мене мовчки, а тоді сказала: