Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- З приємністю. Оглянемо театр Вагнера, покажу вам його хату й могилу в парку…

На прощання, коли я дякував Тані за гарний вечір, мені дуже хотілося пригорнути її і поцілувати, але не відважився.

Таня подалася сходами на перший поверх, а за нею пішов і я. Вона зупинилася й запитала:

- Чи не заблудили ви? Ваша ж кімната на партері!

- А ви дивуєтеся? З вами легко можна втратити і голову, - усміхнувся я, але поминув перший поверх і ступив на другий.

- О, ви на шахи… а я вже була злякалася…

У клюбі повно людей і диму. За одним столом чути голосне політикування, за іншим - нестримні вигуки і виляскування раз-по-раз об стіл. Це «бавилися» картярі. На такий гармидер і гамір нарікали шахісти. Тут я побачив керівника шевським верстатом і згадав про Танині мешти. Я не міг пригадати собі його прізвища, тому звернувся до нього просто через «ви».

- Чи ви знаєте панну Таню з бурси? - запитав я.

- Так. Чому питаєте?

- Я хотів би замовити у вас для неї мешти, та якось незручно питати її про міру. Як з того вийти?

- Думаю, що вгадаю. Зрештою, зроблю трошки більші, - відповів швець.

- Добре, - погодився я і просив його зробити мешти якнайшвидше, бо вона вже майже боса.

- До тижня зроблю.

- Дякую. - І я пішов до своєї кімнати відпочивати, бо завтра чекає мене далека дорога.

Рано-вранці я уже на станції. Кілька хвилин і поїзд рушас на південь. На диво, сьогодні людей мало, багато порожніх місць.

Звичайно, я любив дивитися крізь вікно на околиці, особливо на ліси, вони ж такі подібні до тих лісів на Рідних землях, у яких я прожив кілька напружених, незабутніх років. Але сьогодні я був чомусь замислений. Вийняв із кишені невеличкого формату українську емігрантську газету. Почав читати. На половині статті, в якій знову засуджувалося «безглузду бандерівську політику» і «розлам», я відкинув газету і почав думати. Що за причина тих емігрантських антагонізмів? Вирішив після відвідин д-ра Смука поїхати до Регенсбургу, де була головна квартира командування рейдуючого відділу УПА.

Мюнхен - велике й рухливе місто, на вулицях часто чути якусь ненімецьку мову, найчастіше слов'янську.

Без великих труднощів я знайшов будинок і кабінет Українського Допомогового Комітету. Тут побачив і досить багато людей, почув і їхні різні нарікання. Мені також виглядало все дивним. Чому б не дати людям праці у відбудові знищених війною країн? Чого жебрати для біженців по цілому світі, а з тієї жебранини більшу частину ще й розкрадають, поки вона дістанеться до таборів?

Не краще було й з тими приділами по таборах. Така система витворювала в людей рабські нахили, плекала в них заздрощі й ненависть між ними.

Я хотів побачити, як на практиці працює Український Допомоговий Комітет. Адже до Комітету напливало досить багато щедрих пожертв наших земляків за окаеном. Уже на перший погляд можна було завважити роздутий адміністративний апарат на чолі з д-ром Смуком.

- Що хочете? - запитав мене д-р Смук.

Така дивна американська безцеремонна діловитість заскочила мене. «Цікаво, - подумав я, - чому в тій установі бракує навіть елементарної увічливости?»

Мені спав на думку польський генерал в Лінсбурзі та його аристократичні манери. Яка різниця між ним і д-ром Смуком, хоч вона обидва на високих становищах.

Я з'ясував д-рові Смукові всю справу з документами і просив, чи не міг би він якось допомогти упістам, або бодай порадити, де можна дістати документи.

- Це нелегальна і політична справа. Ми такими речами не займаємося, - відповів д-р Смук. Витягнув із кишені 5 долярів і поклав на столі переді мною. Я відсунув п'ятку і сказав:

- Пробачте, що забрав вам цінний час. До побачення. - І вийшов.

Вже в дорозі до Регенсбургу я довго думав і порівнював жертовний, геройський нарід в Краю та деяких «самозбережників» власної шкури на еміграції.

У Регенсбурзі я зустрівся зі своїми друзями - Бартлем, Петьою, Смиком і Лозою, а тоді зайшов на квартиру командира Громенка, і - як колись у відділі - зголосив по-військовому свій прихід.

- Сідайте, Чумаче, розказуйте, як живе наше вояцтво.

- Дякую, непогано. Загально люди ставляться до нас дуже добре, матеріяльно ми самозарадні завдяки крамниці, тільки справа з документами пекуча.

І я розповів про зустріч із польським генералом та з д-ром Смуком.

Командир Громенко засміявся і запитав:

- Відколи повстанці ходять жебрати до польських генералів? Я пустив цей докір повз вуха і запитав:

- Що нового? Чи є якісь вістки з Краю? Як тримається наша братія тут?