Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- У Краю відділи поділено на менші групи, - розповідав сотник, - боротьба триває далі. Недавно перейшло на Захід кількох повстанців із Ярославщини, і з їхніх оповідань виходить, що й там тепер не легше, ніж було в Перемищині та Лемківщині. А на еміграції виникли якісь непорозуміння між Лебедем і Проводом ОУН, що погано впливає на низи, дезорієнтує їх і навіть викликає поділ думок між вояцтвом УПА.

Було видно, що командир дуже переживав це непорозуміння Лебедя з Проводом.

- Хто поділяє думку Лебедя? - запитав я.

- Є кількох, - відповів командир. - а між ними і полковник Калина, що працював у військовій референтурі при Проводі. Саме за його посередництвом ми були пов'язані з Проводом.

Я поспішав до поїзду й тому запитав:

- А як справа з документами?

- Добре, що ви пригадали. Вже маю для вас чисті анкети документів. Постарайтеся їх виповнити підібраними іменами й прізвищами, датами народжень та відбитками пальців, а тоді перешліть їх інженерові С. Це наш старий революціонер і віддана людина.

Я забрав анкети, попрощався з командиром і подався на станцію. Вістки, що їх почув від командира, дуже мене турбували.

Поїзд їхав до Байройту, ставав на кожній станції, а я роздумував про непорозуміння між Лебедем і Проводом.

Цікаво, що сталося? Лебідь був колись одним з кращих у Проводі, а тепер пішов на такий крок. У сорок п'ятому році він залишив боротьбу в Україні й подався на Захід. Чому? Невже ж тут не було людей вести політику? Адже Я. Стецько чудово з неї вив'язувався і мав добрі успіхи. А в Краю у тій велетенській боротьбі людей із таким революційним стажем, який мав Лебідь, дуже бракувало.

Стахів і Прокоп мене не дуже цікавили. Натомість про незнаного мені особисто полковника Калину я довго думав: «Вояцтво рейдуючого відділу дуже здисципліноване і напевне підпорядковується командному складові, аж до цього полковника. Виходить, що дисципліна й підпорядкованість обов'язкові для всіх, крім самого полковника».

Із станції я подався просто до табору. Ранок був холодний і мрячний, утомлений думками поклався до ліжка і заснув…

Пробудив мене дзенькіт кухонного посуду. Повстанці обідали… Раптом пригадав собі, що я домовився зустрітися сьогодні з Танею. Швидко встав, зібрався і похапцем випив чашку кави з молоком. Гудим, побачивши, як я поспішаю, жартома запитав:

- Політичні чи торговельні справи тебе чекають?

Я усміхнувся і подався на умовлене місце. Вже здалека побачив Таню. Вона у гарному білому костюмчику, з торбинкою на плечі, з гарною зачіскою, повільно походжала по таборовому парку. Мені було прикро, що спізнився, тому почав запитом:

- Чи приймете, панно Таню, моє перепрошення за спізнення?

- Від цивіля, може, й прийняла б, а від вояка - ніколи! Постараюся відплатити спізненням на півгодини.

- З приємністю приймаю і вже радію, що обіцяєте другу зустріч.

Повільним кроком рушили ми в напрямі міста. Я задивився на гарну й статечну дівчину. Таня від шістнадцятого року свого життя сама, без батьків, перетривала воєнну хуртовину, а тепер здобуває собі освіту. Поведінка її дуже шляхетна. Має і добрий смак у власних переробках скромних приділових одягів на елегантні вбрання.

- Розкажіть, що нового в нашому політичному житті на еміграції, чи є якісь нові вістки з України?

- Невже вас цікавлять і такі питання? - здивувався я.

- Так, це заслуга доктора М., - відповіла Таня. - Він наймолодший з емігрантів, здобув докторат і тепер дуже запопадливо з нами працює.

Ми говорили про Легенду, Старуха, Грицая, про першу конференцію УГВР, про завзятий бій охоронних відділів під час тієї конференції. Я довго розповідав, нарешті подумав, що моя розмова виглядає більше на організаційну зустріч, ніж на побачення з дівчиною, тому хотів змінити тему, але Таня знову запитала:

- Ви ще не розповіли мені про вашу подорож до Мюнхену і Регенсбургу.

- Найцікавіше з цієї подорожі, - відповів я, - було те, що я дізнався в Регенсбурзі: Провід уже оформлює наші документи. А в Мюнхені всі мої оббивання порогів наших легальних установ були безуспішні.

- Вістка про полагодження справи ваших документів дуже добра, сподіваюсь, що незабаром будемо бавитися на весіллях Гудима і Зірки.

- А більше нікому такого щастя не бажаєте? - нібито жартома запитав я.

- Може, і на вашому, якщо запросите, - відповіла Таня і глянула мені прямо в очі…

Ми йшли під гору. Дорога зникла десь у парку, а з правого боку стояла велика, незвичайної форми будова. Це був театр Вагнера.