Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- Я - один із бандерівців. Перекажіть вашому чоловікові, що коли згине ще бодай одна українська родина, то він висітиме на першій міцній гілляці!

Вийшов, і коли вже на кладці розповів Міші про свою розмову із жінкою Барца, той похитав головою.

- Уяви собі цей випадок із протилежного боку. Коли б на нашому місці були поляки, а замість Барцової українка, то ні вона, ні її хлопчаки вже не жили б.

- Напевно, - процідив крізь зуби Чумак.

В хаті Пашковського над потічком зібралося вже біля двадцяти людей. Одні приходили, другі відходили і зникали поміж хатами, шукаючи когось. Коли Чумак і Міша зайшли, то застали Сову й Журбу, оточених селянами. Про упівців вони досі тільки чули або читали в підпільній літературі, тож розглядали їх тепер з усіх боків.

До Чумака підійшов Онуфрій Троян, його дуже добрий приятель. Це був кремезний, міцно збудований чоловік, один із провідних членів ОУН цього терену - псевдо - «Камінь». Вони тепло привіталися, і Камінь запросив Чумака до іншої кімнати, так званого ванькира (тобто спальні чи дитячої кімнати). Чумак скинув мазепинку, поклав на стіл принесену літературу й набої та зняв із себе біленький кожух колишнього гештапівця.

Тим часом Камінь ходив широкими кроками по кімнаті й сам собі робив закиди, що дійшло до такої масакри. Як це могло статися? Таж у селі є ледве не тридцять членів ОУН, є зброя, й ці члени вміють нею володіти, бо пройшли військовий вишкіл.

Роздумування Каменя перервав Чумак, який відчинив двері до кухні і спитав Мішу, чи виставлені стійки. Почулася стверджуюча відповідь: на стійці стояло чотирьох хлопців Каменя, один із кулеметом Дехтярова. Чумак закликав до ванькари Мішу, Журбу, Сову й Щепка. Він чомусь цього чоловіка дуже поважав. Коли друзі ввійшли до кімнати, господиня внесла тепле молоко, хліб, масло й сир.

Чумак поспішав.

- Де ж це Сова? - запитав, побачивши, що його немає.

- Жартує в кутку з дівчиною, - почулася відповідь.

Саме в цій хвилині до ванькира ввійшла дівчина в чобітках і кожусі, замотана чорною хусткою. За нею ступав на голову вищий Сова.

- Що ж ти, Чумаче, - жартівливо загув Сова, - проміняв дівчину на тютюн та люльку?

В інших обставинах його жарт напевно викликав би сміх, але в цю мить він був цілковито недоречний. Правда, довідавшись від людей, що Марійка була нареченою Чумака, він не знав нічого про жахливу подію в її житті: того самого дня Марійчину рідню - батька, матір і сестру Ганнусю - зарізали посіпаки Барца…

Веселу і струнку Марійку ледве було впізнати, так вона змарніла за цей страшний день. Побачивши Чумака, кинулася до нього й упала йому в обійми. Хотіла щось промовити, але не могла, бо уста конвульсійно здригалися від безперервного схлипування. Притулилася міцно до свого обранця, й Чумак відчув на щоці нестерпний біль дівочих сліз. Пробував її потішити, але надаремно. Всього того, що вона пережила, для неї було забагато.

Чумак випростався.

- Андрійку, заведи її в безпечне місце й зараз же вертайся! Нас чекають пильні справи.

Пригорнув дівчину до себе востаннє, провів рукою по кучерях, які вибилися з-під хустки й легенько від себе відхилив. Супроводжувана Андрієм, вона вийшла з хати, так і не сказавши ні слова. Чумак закусив правий кінчик долішньої губи, блиснув очима й сів на ліжко.

Нарада в кімнаті тривала понад годину. Обговорювалися всілякі можливості, висловлювалися різні пропозиції, а Чумак сидів нерухомо на ліжку, курив одну цигарку за другою і, здавалося, не чув нічого.

Пораючись біля столу, господиня хати раз у раз поглядала на похилену постать Чумака. Знала його ще змалку, але найбільше вбилося їй у пам'ять, як він приїздив до села з Динова й у неділю із книжками під пахвою водив пасти батькові коні біля її хати. Пригадувала й пізніші роки, коли ходила до містечка на закупи й попри цілий ряд жидівських крамниць неодмінно простувала до однієї, яка мала українську вивіску «Склад мануфактури». Власне тут вона не раз купувала кілька метрів полотна чи матерії для себе і своєї дитини. Якою ж гордою відчувала тоді себе, що це українська крамниця Чумака!

А тепер втирала сльози й сама не знала, що з нею. Чи жаль їй Чумака, чи вона й далі горда за нього.

Вже була пізня ніч, коли Камінь запитав Чумака:

- А що ти думаєш? В цю мить почувся стукіт до дверей, без одержання відповіді вони відчинилися, й до кімнати ввійшов Андрійко, а за ним Кос, який одразу заговорив стурбованим голосом: