Знову почали оповідати всі нараз. Виявилося, що в ній є польські вихідці з Динова, Горти й Казимирівки, а також багато й лубнівських поляків. Усіми керує й верховодить Барц.
- Кого тут замордували? - похмуро запитав Журба. Відповідь була, що багатьох, бо стріляли цілий день. Із сусідів забиті Пудлик, Троян і Шевчик…
За той час Міша й Сова провірили кілька хат. В одній із них Міша сів на стілець, а Сова закликав до неї всіх людей. Намоклі діти, позамотувані ганчір'ям, тряслися від холоду, а старші розгублено ступали з ноги на ногу. Господиня заметушилася.
- Чоловіче, розпали вогонь, - сказала вона, - дивися, які всі мокрі й перемерзлі.
Через кілька хвилин на дубовому столі з'явилася велика житня хлібина, цибуля, сіль і глечики з молоком. Вони були останніми на господарстві, бо корову вже забрали напасники.
Випивши горнятко молока, Чумак став біля вікна і глибоко замислився над тим, що робити далі. На них розраховували люди, шукали порятунку, а їх було тільки четверо. Та тут майнула думка, що ці люди гинуть за свою приналежність до української нації, гинуть, бо не мають зброї, а їх четверо - це загартовані повстанці та ще й озброєні по зуби. Якби так…
У цю мить молодий хлопець Андрій Пудлик приніс до хати кріса, якого витягнув десь зі стодоли. Сова почав перевіряти, чи він забезпечений, а думка Чумака шугала далі: «Якби так зорганізувати хлопців! Зброї в селі багато. Але як із ними сконтактуватися?»
Стрілянина в селі рідшала. Більшість пострілів доносилася з його горішньої частини, де жили Чумакові батьки, й Чумак іще більше нахмурився. Глянув на Андрія, на його споважнілий вигляд, на затнснений у руці кріс і зрозумів, що їх уже п'ятеро. Двері знову відчинилися, й до хати ввійшов сусід Щепко, учасник Визвольних Змагань. Наблизившись до Чумака, він розгорнув поли досить витертого старого кожуха, й перед упівцем блиснула ціпка мавзера.
- Скільки набоїв? - запитав Чумак.
- Вісімнадцять, - почулася спокійна відповідь. - Що робимо далі?
Таке питання подобалося Чумакові. Воно означало піднесення стану боєздатности групи до шести.
По хвилині ця шістка вже опинилася на вулиці. Чвірка упістів ішла попереду, зайнявши цілу широчінь дороги, а за нею слідували Щепко й Андрій. Про українських повстанців Щепко вже багато чув, але бачив їх уперше й тепер із захопленням дивився на їхні кремезні постаті, на приготовані до пострілу автомати. Затиснув сильніше мавзер у руці й собі.
Раптом іззаду форкнув кінь, і всі рвучко обернулися. Дорогою їхали сани, на яких сиділо двоє чоловіків. Сова наказав Щепкові й Андрієві провірити, хто іде, й по хвилині виявилося, що в санях є три трупи українців, яких везли на кладовище.
Упівці підійшли до саней, а поляки, впізнавши Чумака й Журбу, зблідли й, може, вперше у своєму житті почали говорити українською мовою.
- Я бачу, в нашому селі ще є чесні поляки, - сказав Чумак, а в голові вже снував плян дії і зненацька запитав:
- Ви нікого не зустрічали? За нами йде дві сотні бандерівців. Чи далеко вони?
- Я… я не відєв, - промимрив старший віком поляк. Хотів сказати «не видів», але це у нього не вийшло. Чумак обернувся до хлопців:
- Мусимо зачекати, доки не підійдуть наші. А ви, дядьку, везіть ці жертви на кладовище й не бійтеся. Ми будемо стріляти лише бандитів.
Селянин тремтячими руками вхопив батіг, ударив ним конятину й досить швидко від'їхав, так немов би мерцям спішилося.
Тим часом Чумак роздумував над тим, як діятиме вигадана ним історія про дві сотні бандерівців. Про них знала тоді ціла Східна Європа, а велику рекляму їм зробила й червона армія. В поході на захід червоноармійці питали перш за все, де бандерівці, а щойно пізніше цікавилися тим, де є німці. Одного був Чумак певний, що про цю новину бандити знатимуть у найкоротшому часі.
На підтвердження цього не довелося довго ждати. Зайшовши у глиб села, повстанці побачили худобу, яка злякано бігала по вулиці, а на снігу мішки з награбованими речами. Ліворуч, провалюючись у заметах і падаючи, втікали до лісу людські постаті. На більший пострах Журба послав їм услід автоматну чергу.
Ще кілька коротких серій із повстанських автоматів майже зовсім припинили стрілянину в горішній частині села. Та його дільниця, якою проходили повстанці, була замешкана переважно самими українцями, але їх не помічалося. Лише час від часу в котромусь із вікон з'являлося людське обличчя, але, уздрівши озброєних вояків на дорозі, миттю зникало. З деяких хат доносилося голосіння жінок і жалібний плач дітей, - то був знак, що в цій хаті не стало батька або когось із членів родини.
Читать дальше