Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Та хоч би якими очевидними уявлялись ці істини абстрактно, їх переклад на мову політичної практики здійснювався з величезними труднощами. Так, більшовики України в листопаді — першій половині грудня головну ставку робили на повсюдне встановлення влади рад. Домінуючою тактикою, якій віддавались головні сили, стали перевибори всіх тих рад, що відмовлялись визнавати Жовтневий переворот, РНК, радянську владу. В листопаді—грудні під контролем більшовиків у результаті проведених перевиборів опинились Харківська, Катеринославська (міська і губернська), Юзівська, Лозово-Павлівська, Кадіївська, Бердичівська, Вінницька, Лубенська, Житомирська, Кам'янець-Подільська, Коростенська, Луцька, Могилів-Подільська, Проскурівська, Рівненська, Старокостянтинівська, Тульчинська, Миколаївська, Одеська, Херсонська та багато інших рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Більшовицькі резолюції ухвалювалися обласними, губернськими, повітовими з'їздами рад. Більшовики здобули перевагу і в однотипних з радами органах — Військово-революційних комітетах всіх чотирьох армій, дислокованих у межах України — 7-й, 8-й, 11-й, Особливий і у ВРК Південно-Західного фронту, у багатьох корпусних, дивізійних, полкових, ротних комітетах тощо.

Дедалі активніше на підтримку більшовиків виступали різноманітні селянські організації, передусім ради селянських депутатів. Великі зрушення на користь більшовиків спостерігались у фабзавкомах, профспілках.

Проте цей політичний вплив автоматично не закріплювався у військових формуваннях. За підрахунками фахівців, у першій половині грудня Червона гвардія в Україні налічувала близько 40 тис. чоловік [973] (850) Гарчее П. І. Червона гвардія України у Жовтневій революції. — Харків, 1969. — С. 90—156. . У той час практично не провадилась агітаційна й масово-організаційна робота в армії (звичайно, саме щодо створення боєздатних загонів). Більшість же солдатів і матросів самостійно ще не розібралися в обстановці та роз'їжджались по домівках або ж дотримувались нейтралітету. За винятком 30-го піхотного полку в Харкові, що налічував 500 чоловік, тилові гарнізони України не виділили й не відправили жодної військової частини старої армії для бойових операцій на «внутрішньому» фронті. Та й активність фронтових військових частин і матросів Чорноморського флоту зумовлювалась не стільки прагненням вирішити якісь питання на свою користь, скільки опором домаганням політичних суперників.

Схоже, що й Центральна Рада не квапилась робити відповідних висновків з попередніх подій, не приділяла належної уваги створенню власних збройних сил навіть у час, коли питання про це стало якщо не найголовнішим, то, в усякому разі, одним з першочергових.

Щоправда, відновлене 31 жовтня у складі Генерального Секретаріату Секретарство військових справ на чолі з С. Петлюрою (тимчасово він іменувався генеральним комісаром, а не секретарем [974] (851) Робітнича газета. — 1917. - 2, 4 листоп. ) ужило низку рішучих заходів: домоглося від головнокомандуючого генерала М. Духоніна (за два дні до його смерті), а також командування Південно-Західного й Румунського фронтів дозволу на українізацію армії: поповнення особами української національності, котрі з різних причин раніше увільнялися від військової служби, а тепер підлягали мобілізації, лише частин Київської військової округи і гарнізонів Катеринославської губернії [975] (852) Там само. — 8 листоп. . Та ці рішення виявилися надто запізнілими: армія вже була охоплена нестриманим процесом розкладу. Зневіреної, знедоленої, озлобленої солдатської маси в той час відверто побоювались усі політичні сили, які, кожна по-своєму, лише намагались надати вибухонебезпечному процесові якомога безболісних форм, хоча вигадати дещо інше, крім якнайшвидшої демобілізації, було нелегко.

Не обминули загальні тенденції і українізованих частин. За оцінкою Д. Дорошенка, «всі ті полки й дивізії, які вітали Центральну Раду й присягали їй на вірність, були вже нічого не варті з військового погляду і навіть небезпечні, бо більшовицька зараза ширилась серед них з кожним тижнем. З кожним днем» [976] (853) Дорошенко Д Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 198–199. .

І все ж керівництво Центральної Ради, Секретарство військових справ (С. Петлюра ще 2 листопада оголосив себе головою вищої військової влади України [977] (854) 1917 год на Киевщине: Хроника событий. — С. 356. ) намагалися зламати ситуацію на свою користь, хоча брак серйозних, ділових, професійних і реалістичних рішень при цьому замінювався гучномовними, зовні ефектними політичними деклараціями. Так, 21 листопада 1917 р. за підписом В. Винниченка і С. Петлюри було оголошено відозву «До війська українського (Південно-Західного та Румунського) фронту і тилу». В ній говорилося, що Раднарком «показує свою нездатність вести армію Російської Республіки до замирення й відбудови життя замучених народів Росії», що з вини радянського уряду солдати починають голодувати, «не стає одежи, коні падають від браку провіянту». Генеральний Секретаріат обіцяв узяти в свої руки укладання миру й постачання армії продовольством. Сповіщалось, що Генеральний Секретаріат «в найближчих днях видасть розпорядок про реорганізацію армії на нових демократичних принципах», після чого «для координації роботи командного складу з виборними організаціями будуть утворені комісаріати з представників національних та обласних військ, і військово-революційні комітети повинні будуть передати цим комісаріатам свої уповноваження» [978] (855) Цит. за: Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 218. .