Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Все це мало свій певний ефект, вплинуло на свідомість сотень, можливо, навіть тисяч українців-військовополонених. Однак, загальні результати були більше, ніж скромними. Висловлювати підтримку Союзу визволення України солдати не поспішали, а в таборі «Вецляр» навіть спалахнув бунт проти пропагандистів.

До діяльності СВУ явно неприхильно, почасти, навіть вороже, поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М.Грушевський. Настороженість, підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особливо через їх неприкриті контакти з деякими керівними колами Німеччини і Австро-Угорщини збереглась і надалі, відчутно давала себе знати навіть у 1917–1918 рр.

Не виправдались надії Союзу і на серйозну державну підтримку у країнах Четверного Союзу. Відень явно схилявся до пропольської орієнтації і дедалі скептичніше ставився до далекосяжних планів Союзу, волів бачити останнього лише власним знаряддям у розв’язанні внутрішніх проблем. Врешті, уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ. Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоча військові кола, приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв’язки з Союзом.

До всього додавалося й те, що уже на початку війни СВУ, інші українські організації змушені були евакуюватись з Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи.

Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л.Юркевичем з початку імперіалістичної війни зайняли осібну (серединну, чи то центристську) позицію, спробувавши відмежуватись як від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», на сторінках якої відстоювали погляди на українське питання з позицій «інтернаціонального соціалізму».

Водночас Л.Юркевич (псевдонім — Л. Рибалка) втягнувся у затяжну полеміку з В.Леніним, викриваючи суперечності в більшовицькій теорії, її свідоме чи несвідоме протиставлення демократичним засадам розв’язання національного питання [42] (42) Рибалка Л. Російські соціал-демократи і національне питання. — Мюнхен, 1069.-С. 12. . Природно, все це викликало зворотну реакцію і Л.Юркевича критикували як однопартійці, так і вождь РСДРП.

В роки війни підупав ентузіазм, запал навіть таких пристрасних проповідників радикальних шляхів реалізації українських домагань як М. Міхновський. Його мобілізація до армії — як юрист він проходив службу при штабі Київської військової округи — по суті обезглавила й без того мало-чисельну й маловпливову Народну українську партію, голосу якої взагалі тривалий час не було чути.

Отже, мова про те, що український рух, його провід момент повалення самодержавства були придавлені, розпорошені, навіть роздиралися істотними внутрішніми суперечностями. Вони зовсім не висували у якості безпосереднього завдання якнайшвидшу мобілізацію широких мас на досягнення жаданої мети: радикальне розв'язання національного питання, відродження української державності, масштабні демократичні перетворення. Проте за довготривалий передреволюційний період в народних товщах накопичився надзвичайно могутній, критичний потенціал визвольної енергії, що за першої-ліпшої сприятливої ситуації вона миттєво прохопилася назовні таким потужним викидом — вибухом, якого, схоже, ніхто не очікував. Тим більш вражаючими є дуже оперативні й принципово безпомилкові організаційно-політичні кроки, здійснені національною елітою практично синхронно з блискавичним розвалом старих російських владних структур і становленням нових.

Все це відбувалося на тлі небувалого піднесення, кипіння пристрастей, які з одержанням повідомлень з Петрограда дедалі могутніше виплескувалися на вулиці й майдани. Лютнева революція в провінції — це не скільки й не стільки битви; барикади, кров, жертви. Це — мітинги, демонстрації, маніфестації, збори, транспаранти, прапори, листівки, прокламації, взаємні вітання, щасливі обійми… Всі, хто прагнув змін (а такими були майже всі) воліли зробити це публічно — "на людях", "у живому спілкуванні", в обміні думками, планами, мріями. Люди залишали підприємства, установи, помешкання, щоб на вулицях на повні груди дихнути "повітрям свободи" — і не могли надихатися. Навіть природна обережність і страх якось самі-собою відсунулись на задній план. Поодинокі адепти старого режиму боязко визирали із-за зашторених вікон і, здавалось, нічого не розуміли — світ ошаленів, а, можливо, й настає його кінець.