Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Очевидно, з суто військового погляду українізація армії не завдала б тієї шкоди боєздатності армії, якою постійно залякували обивателів російські урядовці, військове начальство. Діячам Центральної Ради, передусім С. Петлюрі, не раз доводилося публічно спростовувати докори військових властей, що українізація армії перешкоджає боєздатності фронту, а українські частини є «явным узаконением скопления дезертиров и самовольно отлучившихся солдат». Чимало інсинуацій виникло й навколо діяльності Українського Генерального військового комітету, Всеукраїнської Ради військових депутатів, обраної II Всеукраїнським військовим з'їздом і затвердженої лише у вересні 1917 р. [685] (562) Нова Рада. — 1917. - 2, 7 верес., 11 жовт. та ін.

Можливо, боєздатність певних частин навіть зросла б. Українізовані частини добре проявили себе на фронті, в усякому разі були не гіршими за інших.

Та на перший план висувались політичні міркування. Виходячи саме з них, робилося все, щоб унести дезорганізацію у процес українізації армії: по кілька разів перевизначались частини, в які мало надійти українське поповнення, і в результаті воно потрапляло зовсім не в ті підрозділи, які планувалось українізувати. Командування в українських частинах залишалося переважно неукраїнським, скрізь діяли виборні комітети з представників загальноросійських партій, що з різних причин неприхильно, нерідко вороже ставились до українізації, тощо.

У вересні Ставка Верховного головнокомандуючого ухвалила рішення вислати за солдатами-українцями, які перейшли до 20 серпня 1917 р. в українізовані частини, їхні документи. Якщо ж вони зробили це після означеного термшу, було вирішено «вважати їх дезертирами і віддавати їх під військовий суд» [686] (563) Там само. — 1917. - 20 верес. .

Заступник Голови Українського Генерального військового комітету В. Кедровський зазначав: «Український генеральний комітет намагався якнайбільше стягнути на Україну, в запасні полки українців, щоб таким чином українізувати місцеві залоги, але російське командування цьому перешкодило і в більшості залогами на Україні були російські запасні частини, з тим розрахунком, що в кожному більшому скупченні запасних частин українські мали бути в меншості. Разом з тим українізовані частини лишалися поза межами України, де вони були оточені переважаючою більшістю московських військ, «верных Временному правительству» й ворожих взагалі українському національному рухові.

Незважаючи на всі заходи й домагання Українського військового комітету, ні одна добре впорядкована з українізованих частин не була переведена на Україну або на один з українських фронтів» [687] (564) Кедровський В. Українізація… // Укр. історик. — 1967. - № 3–4. — С. 74. .

В. Винниченко додає власні спостереження до цієї картини: «Зформовані українські частини без пуття ганялись з місця на місце, ніде їм не було притулку. Часто вони не мали ні зброї, ні муніції, домагались цього, «хлопотали» по всіх штабах, канцеляріях, але нічого не діставали. Генеральний комітет не мав ніякої фактичної сили й не міг розпорядитись ні одним патроном, ні одною парою чобіт. Його взагалі не визнавало російське командування, вважаючи цілком приватною, самочинною організацією…» [688] (565) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С. 198. .

Звичайно, впливали на ситуацію й інші чинники. Серед них найістотнішими були багаторічні традиції існування єдиної імперської армії, нездатність оперативно скористатись вигідною ситуацією, що склалася, відсутність навичок до життєдіяльності в демократичному суспільстві, певна інерція в мисленні та діях провідників українського руху в армії. Впливала й така обставина, як посилення російським командуванням репресій на фронті після липневих подій, коли було відновлено смертну кару. Спроби ж формування національних частин нерідко свавільно кваліфікувались як зрада, дезертирство тощо з усіма наслідками, які звідси випливали.

Так що, мабуть, не варто перебільшувати масштабність українізації війська. Від платонічного вираження прихильності до Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету і до здатності стати надійною опорою у боротьбі за українську державність, як свідчать факти, дистанція виявилася досить значною. Й далеко не всім військовим частинам, які вважались українськими в 1917–1918 рр., вдалося її подолати.

Очевидно, має рацію В. Прихода, який зауважував із цього приводу: «Україна в першому періоді визвольної боротьби своєї свідомої національної сили ще не мала, а тогочасні провідники й не хотіли її мати. Ті ж українізовані й з українськими назвами військові частини були українськими лиш в національно-культурному відношенні, в обсязі ж своєї чинності вони були по інерції в колі інтересів російської державності» [689] (566) Прохода В. Симон Петлюра. // Табор. — 1936. - № 28–29. — С. 12. .