Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Що такі побоювання не були безпідставними, свідчать численні факти. Так, уже через 10 днів після завершення з'їзду міська дума того ж таки Чигирина змушена була ухвалити постанову про заснування «комітету громадської безпеки» для боротьби з самовільними арештами і конфіскаціями майна, що здійснювались вільними козаками [702] (579) 1917 год на Киевщине. — С. 299. . Та й сам П. Скоропадський, загалом позитивно оцінюючи діяльність окремих підрозділів «Вільного козацтва», зазначав, що «поруч з ними деякі сотні приймали характер розбишацьких організацій. На чолі останніх звичайно стояли всякі авантурники, рідко ідейні, здебільшого такі, що мали в тому свої особисті інтереси, а то й просто шукали зручного випадку поживитися чужим добром» [703] (580) Хліборобська Україна. — Відень, 1922. — Кн… 4. — С. 26. .

З одного боку, поважно ставлячись до думки виборної адміністрації краю, Українська Рада водночас не могла ігнорувати й військової сили 60 тис. вільних козаків. Визрівало й розуміння можливості їх використання в державних справах. Центральна Рада затвердила Статут «Вільного козацтва», вітала заклики з'їзду в Чигирині до повсюдного утворення добровольчих загонів. Однак відразу ж виявилася й непослідовність Ради, яка вважала «Вільне козацтво» не стільки військовим формуванням, скільки міліційним і аж до січня 1918 р. підпорядковувала його секретарству внутрішніх справ, а не секретарству військових справ [704] (581) Енциклопедія Українознавства. — Т. І. — С. 1177. .

Доводиться констатувати, що не відзначалась чіткістю, виразністю, послідовністю політика провідників Української революції і щодо інших потоків суспільного процесу.

Можна з цілковитою упевненістю стверджувати, що український політичний провід просто не встигав вчасно й адекватно реагувати на запити революційного процесу, який набирав дедалі могутнішого розмаху. Зокрема, найчисленніші урядові партії ніяк не могли домовитись навіть у безперечно найболючішому для більшості українців питанні — аграрному. УСДРП дотримувалась платформи муніципалізації землі, а в разі її передання до земельного фонду схилялася до необхідності відшкодування великим землевласникам.

Конференція Української партії соціалістів-федералістів черговий раз заявила, що в земельній справі вона непохитно стоїть за відшкодування поміщикам вартості землі при її переході в земельний фонд і що «в методах роботи і боротьби за досягнення своїх ідеалів» партія буде йти еволюційним шляхом [705] (582) Христюк П. Замітки і матеріали… — Т. І. — С. 107. .

Значно радикальніших поглядів дотримувались українські есери, які на своєму Другому з'їзді (15–19 липня) затвердили курс на соціалізацію землі [706] (583) Там само. — С. 108. .

Однак у Центральній Раді спільної думки досягнуто так і не було. Якщо ж певні рішення й ухвалювались (радикальними вони, звісно, не були), то й з їх реалізацією починались явні зволікання.

Селяни, солдати, робітники з набуттям власного досвіду політичної боротьби дедалі більше розуміли, що практична бездіяльність Ради в соціально-економічній сфері пояснювалась не лише тим, що вона «мала перед собою таку колоду, як Временне Правительство», і була позбавлена можливості проводити роботу так, як того бажала. «Ставало вже помітним, що в самій Раді не все стоїть гаразд, що саме в питаннях соціяльно-економичних, а не инших, вона виявляє найменьшу акцію. З одного боку начебто не було ніякого сумніву, що Центральна Рада є «своєю» справжньою чисто-народньою і революційною владою (аджеж в склад її входили Всеукраїнські Ради Селянських, Робітничих і Військових Депутатів), а з другого боку кидалась в очі деяка немов би спорідненість Генерального Секретаріяту з коаліційним Временним Правительством, його дуже вже велика поміркованість, боязкість саме в тих справах, які найбільш обходили робітничі та селянські маси. Чому в справах національно-політичних Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, коли находили те потрібним, не боялись переступити меж Інструкції і йшли одверто на боротьбу з Временним Правительством і в той же час зовсім не виявляли такої революційності і рішучості в справі земельній, харчовій, народньо-господарчій, фінансовій, робітничій? Чому, нарешті, Центральна Рада не вимагала миру, не боролась за мир хоч би з тим самим Временним Правительством? Такі питання вже виникали в рядах української революційної демократії, і вже складалась на них відповідь» [707] (584) Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції: В 4-х т. Прага, 1921. — Т. 2. — С. 33–34. .