Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Домагаючись затвердження українського уряду в серпні—вересні 1917 р., Центральна Рада, побоюючись нових суперечностей у відносинах з Петроградом, питання про генерального секретаря у військових справах не порушувала, хоча ще 16 червня на цю посаду було призначено С. Петлюру. На думку В. Кедровського, цим було завдано шкоди й діяльності Українського Генерального військового комітету, який також, до речі, очолював С. Петлюра, оскільки військове командування просто перестало на нього зважати [671] (548) Кедровський В. Українізація в російській армії // Укр. Історик. 1967. - № 3–4. — С. 75. . Лише в «Декларації Генерального секретаріату України», схваленій Малою Радою 29 вересня, знову порушувалось питання про необхідність затвердження секретарства військових справ з досить обмеженою компетенцією: формування українських військових частин, право на подання верховній військовій владі для затвердження й підвищення військових чинів у військових округах в Україні й в українських військових частинах.

Природно, що за таких обставин надзвичайно складним, суперечливим, майже розпачливим був морально-психологічний стан керівників українського руху. В. Винниченко в своєму щоденнику чесно зізнавався самому собі у неймовірній плутанині тогочасних думок, настроїв, почуттів: «І злість, і сум, і сміх. Генеральний Секретаріат України є крайова вища влада. Це всім, хто читає газети, відомо. Але всім, хто читає й не читає їх, видно, що проявів тої влади покищо дуже мало. Панки Кирієнки тішаться з того, глузують, стараються на цьому грунті підкопатись і завалити той фундамент, який з такими труднощами, камінець за камінцем, ми складаємо…

Правда, ми всі — дитяча нація. Ми щойно вилупились і на нас ще тільки жовтенький пушок державності в куточках дзюбиків, ще цілком свіженькі заїди, і як часом і смішно, і сумно, коли стане пухнате, з заїдами створіннячко бойовничим півнем, напинається, кричить і наїжує свій жовтенький пушок…

А з Півночі вп'ялися в ту власть і ні на сантиметр не хочуть упустити. Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими централістичними пальцями за «єдіную недєлімую» власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, ще плюється, ще силкується здискредитувати нас, ще пускається на провокації» [672] (549) Винниченко В. Щоденник // Київ. 1990. № 9. С. 118–119. .

Остання обставина, здається, теж відігравала немаловажну роль. Очевидно й те, що, крім урахування об'єктивних чинників (військовий стан, абсолютна перевага на боці Тимчасового уряду тощо), неабияке значення мало небажання Центральної Ради загострювати проблему українізації війська, виходячи зі своїх уявлень про федеративний устрій Російської держави і відповідних принципів військового будівництва. Цим же пояснюється і її дещо прохолодне ставлення до випадків самочинної українізації війська, які дедалі частішали з розвитком подій на фронті й були одним з природних виявів наростання демократичних процесів.

Так, певний час Українська Рада дистанціювалася від подій, що відбувалися в 34-му армійському корпусі VII армії Південно-Західного фронту. Корпус складався з двох дивізій — 104-ї і 153-ї, частини яких дислокувалися від лінії фронту аж до Білої Церкви. Командував корпусом генерал-лейтенант, великий поміщик П. Скоропадський (що само по собі викликало настороженість демократичних елементів до цієї особи). Та сталося так, що саме йому, нащадкові старовинного гетьманського роду, було запропоновано провести українізацію корпусу, перейменувавши його на 1-й Український корпус. Висунув цю пропозицію, а 18 липня 1917 р. видав спеціальний наказ Верховний головнокомандуючий генерал Л. Корнілов [673] (550) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 145, 370. . Ця обставина, очевидно, також певною мірою насторожувала керівництво Центральної Ради. Хоча запідозрювати генерала в якихось політичних інтригах було не варто — з прямолінійністю мислення військового і болем патріота, який тяжко переживав анархію і руїну на фронті, Л. Г. Корнілов убачав в українізації один із засобів підвищення боєздатності армії. Щоправда, то був лише швидкоплинний епізод і незабаром своєї мети генерал уже прагнув досягти зовсім іншим шляхом — встановлення в Росії військової диктатури.

Проте, хоч би як там було, наказ Л. Корнілова надав поштовху для українізації 34-го корпусу. П. Скоропадський, повагавшись деякий час, з ентузіазмом узявся за справу, хоч це й призвело до виникнення гострих суперечностей і навіть конфліктів між військовослужбовцями росіянами і українцями [674] (551) Революционное движение в русской армии. 27 февраля — 24 октября 1917 года: Сб. документов. — Москва, 1968. С. 346, 356–357, 510. . Урешті-решт 34-й армійський корпус дістав назву Першого Українського Корпусу і почав поповнюватись воїнами запасу, добровольцями, сотнями «Вільного козацтва», досягнувши загальної чисельності в 40 тис. бійців [675] (552) Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. Мюнхен, 1958. — С. 36. (за іншими даними, корпус восени 1917 р. налічував 60 тис). Полки 1-ої дивізії дістали спеціальні назви: Київський полк ім. гетьмана Б. Хмельницького, Стародубський полк ім. гетьмана І. Скоропадського, Полтавський полк ім. гетьмана П. Сагайдачного, Чернігівський полк ім. гетьмана П. Полуботка. Старшини (їх особливо бракувало, тому на службі залишалися й добрі професіонали-неукраїнці) дістали відзнаки: блакитні погони з жовтими смугами [676] (553) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. Т. І. — С. 375–376. .