Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Хоч би як там було, Д. Дорошенко, що збирався балотуватись на губернського комісара рідної Чернігівщини і майже гарантовано посів би цю посаду, взявся за формування Генерального Секретаріату і розробку його платформи. Він зауважував, що сформувати високоавторитетний, кваліфікований Генеральний Секретаріат з досвідчених політиків і добрих фахівців виявилось дуже нелегкою справою. Більшість з тих, кому були запропоновані посади генеральних секретарів, від них відмовлялись.

«Очевидно, — припускає він, — вони вважали становище Ген. Секретаріате ще дуже непевним і не хотіли заангажовуватись, не знаючи, чи зможуть вони справді працювати практично» [658] (535) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. — Т. І. — С. 135. . Цікаво при тому зазначити, що барону Ф. Штейнгелю було запропоновано посаду генерального секретаря торгівлі і промисловості.

Та найбільші ускладнення виникли в іншій площині. Коли Д. Дорошенко виголосив у Малій Раді коротку декларацію з приводу платформи Секретаріату, вибухнув конфлікт. За словами М. Грушевського, «се була присяга на вірність чиновника, пошанованого довір'ям начальства, а не парламентерського прем'єра, яким ми всі уявляли собі голову Ген[ерального] секретаріату: Дорошенко заявив, що приймаючи уряд голови Генер[ального] Секретаріату, відповідального перед Тимчас[овим] урядом, він, як досі на своїх комісарських урядах, буде точно виконувати всі доручення уряду і т. д.

Се був чистий скандал, особливо в тодішнім моменті, коли ми збирались вести організовану боротьбу з інструкцією, Тим час[овим] урядом московською нарадою, конвенцією, буржуазією і т. д.» [659] (536) Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. - № 10. — С 129.

Хоч і дещо м'якше, та по суті так само оцінював епізод і В. Винниченко. «…Перший же виступ Д. Дорошенка перед Центральною Радою, — писав він, — показав, що він не відповідав тим завданням, які складалися на голову українського революційного Уряду.

Д. Дорошенко, стоявши весь час поза життям і діяльністю Ц. Ради, не бравши безпосередньої участи в революційному ходові всіх подій, не розумів і не відчував духу й змісту нашого напряму.

Він дуже точно, совісно підійшов до Інструкції, принявши її, як справжню Конституцію, якої треба строго додержуватись. З його невеличкого експозе Ц. Рада побачила, що в його особі був би не революціонер, не борець за дальший розвиток здобутків, а акуратний і совісний урядовець Тимчасового Правительства.

Розуміється, це не могло задовольнити Ц. Раду» [660] (537) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. І. — С. 342–343. .

Під впливом М. Грушевського Д. Дорошенко погодився на зміну декларації, наближення її положень до платформи Другого Універсалу й оперативно це здійснив. Однак, незважаючи на прохання голови Центральної Ради до репортерів не вміщувати розповсюджений серед них завчасно текст попередньої декларації, «Киевская мысль» його оприлюднила. Це, природно, додало масла у вогонь, а в самого Д. Дорошенка викликало нові сумніви щодо правильності прийнятого політичного рішення.

«До того ж, — повідомляє М. Грушевський, — як він (Д. Дорошенко. — В. С.) мені розповів — приїхав з московської наради Штейнгель — його протектор в городськім союзі, — поділився з ним враженнями, що кадетський противукраїнський курс зміцнюється, перспективи української автономії і «краєвого органу» дуже слабі, отже з того виходило, що Генер[альний] секретаріат — установа ілюзорна, і Дорошенкові ніяк не треба зв'язуватись з нею й рискувати постом чернігівського губернатора, з котрого він був таким щасливим… Отже, Дорошенко заявив мені, що він не хоче бути в Генеральнім секретаріаті.

Було се дуже недоречно, грозило новими проволоками і ускладненнями, бо Винниченка уряд міг би не затвердити. Але не було що робити. Дорошенко ніяк не хотів рискувати своїм щастям, а за те обіцяв їхати до Петербурга і просити за затвердження Винниченка. Кінець кінцем рішено було помиритися з сим фактом і пробувати щастя з Винниченком — за браком якоїсь іншої комбінації. По закритім засіданні 18 серпня, що затяглось в глибоку ніч, проголошено відмову Дорошенка; вона мотивувалася тим, що метод фракційного формування не оправдав себе: кандидати, визначені до Генерального секретаріату фракціями, часто в їх неприсутності, без попереднього порозуміння, відмовлялися від сих доручень, і справа протягається. Тому Мала рада прийняла відмову Дорошенка до відому й доручила формування кабінету Винниченкові. Він дав згоду й намітив зараз же план нового кабінету…» [661] (538) Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. - № 10. — С 129–130. .