Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Крім згаданих, на думку доповідача, існувало ще дві сили в Україні.

В умовах катастрофічної втрати авторитету німецько-гетьманського режиму і наростання австро-німецьких суперечностей на грунті поділу награбованої здобичі з'явилися істотні ознаки оформлення громадської групи з метою «відділення України від Росії і створення Української держави для включення її в систему австрійської, м'якшої, як вони кажуть, щодо України держави» [492].

І, врешті, останній табір — «табір дрібнобуржуазної російської контрреволюції, який охоплює дрібну буржуазію так званих національних меншин на чолі з правими есерами і меншовиками» [493]. Ця сила підтримується англо-французьким капіталом.

Здійснений аналіз, на гадку Г. Пятакова, переконливо свідчив, що «збройне стихійне повстання на Україні має набути нечувано широких розмірів». Він доводив, що жоден попередній етап революційної боротьби «не міг втягнути в активну боротьбу такі широкі верстви, втягнути саме не пасивно у розумінні співчуття, а активно, у розумінні збройних дій, такі широкі верстви селянства, які уже втягнуті і втягуються ще зараз» [494].

На користь такого висновку свідчило те, що раніше мова йшла про повалення реакційного режиму, про завоювання політичних свобод, про передачу землі селянству, а в умовах літа 1918 р. йшлося, з одного боку, про те, «щоб утримати землю, отриману вже від Радянської влади, а з іншого боку, утримати в своїх руках і не дати супротивнику хліб, який у селян віднімається» [495].

Захоплюючи слухачів непідробною щирістю, високим революційним пафосом, Г. Пятаков чеканно підсумовував: «… Ми ставимо на вістря кута всіх завдань нашої партії на Україні завдання організації і усвідомлення того повстання, яке там розвивається » [496]. Ретельний аналіз розміщення військово-стратегічних сил давав підстави сподіватися, що при «достатній організованості і всезагальності повстання Радянська влада на Україні переможе» [497].

У доповіді накреслювались конкретні завдання партії, що поставали у сфері військово-технічної підготовки повстання, у першу чергу, створення розгалуженої мережі військово-революційних комітетів, об'єднаних політичним центром (саме політичним, а не військово-технічним), яким є Народний секретаріат України. Тим самим, на погляд Г. Пятакова, було б створено апарат влади.

Власне, про партійні завдання, передусім про внесення в рух свідомості, вироблення політичної лінії доповідач не говорив, хоча на останок висловив тверде переконання в тому, «що партія наша не опиниться в тенетах у цей рішучий момент історії України. Я впевнений, що вона буде на чолі збройного повстання і переможе знову і знову, прокладаючи шлях до Соціалістичної Республіки всього світу…» [498].

Безперечно, багато в чому — в оцінці становища в країнах Західної Європи, у визначенні готовності трудящих України до повстання — Г. Пятаков видавав бажане за дійсне. Він явно випереджав події, підганяв їх. Особливо виразно це було видно на прикладі України. Доповідач стверджував: «…Стосовно України міжнародна обстановка для даного моменту (правда, протягом найближчого часу ця обстановка може змінитися) склалася настільки сприятливо, що є шанси на перемогу повстання найближчим часом» [499].

Звісно, позицію «лівака» Г. Пятакова відразу атакували праві, доводячи, що у питанні повстання слід виявляти обережність, витримку і, навіть, у разі потреби — в інтересах тієї ж світової революції — гальмувати стихійні виступи.

В аналітичній співдоповіді М. Скрипника, одного з найстаріших, найдосвідченіших і найавторитетніших партпрацівників, були піддані критиці недолугості й помилки в питаннях тактики як «лівих», так і правих. М. Скрипник прямо заявив: «Ми повинні однаково відкинути і розуміння тов. Пятакова, що повстання, яке ми готуємо на Україні, буде обумовлене саме мірою організації бойових сил робітників і селян в самій Україні (і, скоріше всього, буде передувати революції в Німеччині і Австрії). Ми повинні також відкинути і пропозицію Епштейна — вести свою підготовчу роботу, виходячи з того розуміння, що ми повинні будемо виступити тільки у відповідь на виступ австрійського і німецького пролетаріату…» [500].

Разом з тим не можна не звернути уваги на те, що при всій гнучкості, дипломатичності загальна позиція М. Скрипника була значно ближчою до положень доповіді Г.Пятакова, ніж лінії, відстоюваної Я. Яковлєвим. У всякому разі, більша частина промови М. Скрипника була спрямована на критику останньої. Переконує в тому і заключна сентенція другої співдоповіді: «Тепер, товариші, перед нами стоїть важка, вперта, довга і грандіозна боротьба. І тепер нам потрібно в нашій боротьбі поставити своїм завданням об'єднання всіх сил робітничого класу на Україні, згуртування їх навколо нашого партійного прапора, під керівництвом нашої партії, організацію сил робітників і бідніших селян України у військово-революційних комітетах, які діють під політичним керівництвом нашої партії і об'єднані навколо єдиного центру» [501].