Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Втім, здається, що чергова „лобова” спроба захистити авторитарно-монархічні ідеї грубими фальсифікаціями, неуковирними перетримками значною мірою вже здискредитувала себе і тому адепти „сильної руки” вдаються до дещо еластичніших, витонченіших варіантів захисту не лише теоретичного анахронізму. а й конкретної історичної практики 1918 р. Наочним прикладом просто-таки вражаючої винахідливості тут може бути солідна монографія правознавця О. Тимощука про охоронний апарат Української Держави [453].

Слід зразу сказати, що у правничому аспекті (в усякому разі, наскільки про це може судити історик) дослідження виконано на високому рівні. Воно містить цікаві спостереження, на які не звертали увагу інші фахівці, оригінальні тлумачення непростих, суперечливих явищ і процесів, нетрадиційні, специфічні оцінки. Однак, часто погоджуючись в абстрактно-теоретичному контексті з багатьма юридичними кваліфікаціями тих чи інших суспільних дій, їх результатів, далеко не у всьому можна пристати на запропоновану автором формально-логічну схему підходу до конкретно-історичного моменту вітчизняного досвіду, найменованого гетьманатом.

Так, однією з передумов приходу до влади П.Скоропадського О.Тимощук вважає “анархо-кримінальну ситуацію в Україні” (подібним чином навіть названо один з параграфів книги) [454]. А ситуацію, на переконання дослідника, створили Лютнева й Жовтнева революції, народжені ними державні інституції з їх земельним законодавством, а також соціалістична законотворчість Центральної Ради. Аналізуючи відміну ІІІ Універсалом права власності на поміщицькі й інші землі нетрудових господарів, О.Тимощук пише, що “невиразність юридичного тлумачення інституту власності відразу ж створила прецедент для замаху на майнові права громадянина, що в умовах загальної російської революції вело до анархії і безладдя в Україні” [455]. В результаті цього, а потім наступного кроку — земельного закону від 18 січня 1918 р. — “звірячі інстинкти натовпу вийшли на поверхню. Поширювалася кількість елементів, для яких не тільки розкрадання майна у садибах поміщиків і на монастирських землях, а й пограбування і вбивства стали вигідним ремеслом” [456]. Припинити хаос, хижацьке нищення багатств, змінити криміногенну ситуацію на лад і порядок і був покликаний П.Скоропадський. Щоправда для цього бойовому генералу довелося взяти на себе зобов’язання виконати висунуті уже іншим — німецьким генералом — В.Гренером умови: відмовитися від власного війська (досить окупаційного! — але хто тоді не лише є, а й буде залишатися справжнім господарем становища? — В.С.); віддавати українських громадян за вчинення злочинів проти союзних військ під юрисдикцію німецько-австрійських польових судів (блискуча ілюстрація суверенітету! — В.С.); дозволити союзникам “огородити українську юстицію від терору всяких політичних організацій” (О.Тимощук “переклав” юридичну формулу на зрозумілу кожному мову, і в нього вийшло: “тобто санкціонувати їхні каральні акції на окупованій території”) [457]; погодитися зі звільненням із державних установ “соціалістичних” елементів і розпустити земельні комітети; відновити право приватної власності і сплату селянами вартості отриманої землі і ще низку пунктів подібного роду. Дослідник змушений у цьому зв’язку чесно визнати: “Безперечно, що виконання Україною цих вимог перш за все було вигідно Центральним державам (схвальна визначеність і категоричність — В.С.), але ж у своїй більшості (!) це й не ставило значних перешкод (!) — В.С.) для розвитку власного народного господарства (зрозуміла туманність — що тут іще скажеш? — В.С.) і давало реальні владні важелі українському уряду для вгамування анархії і соціального розбрату (читай — насильного припинення демократичних перетворень — В.С.), для державного просування шляхом, по якому вже пройшло багато розвинених європейських країн (перспектива в умовах іноземної окупації, як мінімум, проблематична — В.С.)” [458].

Однак іще сумнівніші висновки О.Тимощука, які логічно довершують запропоновану схему. “Безумовно, — констатує правник, — коментуючи прихід до влади П.Скоропадського формальною юридичною мовою, його важко назвати легітимним. Певна річ, вирішальну роль в одержанні (!) — В.С.) П.Скоропадським влади відіграли німці. Але ж їхня модель реформування України збігалася з поглядами на державне будівництво і самого Скоропадського. Головною причиною усунення з політичної арени Центральної Ради і створення гетьманату П.Скоропадського була відсутність ефективного державного управління, а приводом — анархо-кримінальна ситуація, що склалася навесні 1918 р. як у місті, так і в українському селі (невже ситуація в країні і потреба її змінити — то лише привід для кардинального зламу державного ладу? — В.С.). Тому, на наш погляд, при висвітленні питання про легітимність гетьманської влади в Україні 1918 р. слід застосувати конкретно-історичний підхід, а не абстрактне кліше теорії держави і права, створене із формальних означень” [459]. Іншими словами, для наведення порядку (зламу анархо-кримінальної ситуації) до влади можна прийти й кримінальним — (“формально-нелегітимним” [460]шляхом, а потім у такий же спосіб зміцнювати й утримувати свою владу. А якщо в науці для цього “вигадали” певні терміни — кваліфікації, то для фахівця-правника достатньо зверхньо оголосити їх “абстрактними кліше теорії держави і права, створеними із формальних означень” і, багатозначно натякаючи на переваги конкретно-історичного підходу, “зняти проблему” щодо П.Скоропадського. Щоправда, відносно “анархо-кримінального” народу (майже всієї нації), яка боронилася від нової влади, то тут будь-які спроби зрозуміти суспільні процеси через призму “конкретно-історичного підходу” забуваються (чи відкидаються) й у нагоді стають “абстрактні кліше теорії держави і права”. Збройні виступи проти гетьманату це апріорі “різновид політичного і кримінального бандитизму” [461].