Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Був учасником усіх конгресів Комінтерну, що проходили за його життя, незмінно презентував на них позицію КП(б)У.

Не визнавши інкримінованих звинувачень у націонал-ухильництві, покінчив життя самогубством.

Довідка: Скоропадський Павло Петрович (3(15) травня 1873, м. Вісбаден, Німеччина — 26 квітня 1945, м. Меттен, Німеччина) — український державний і політичний діяч, воєначальник. Одержав типову для російського дворянина-аристократа освіту — у 1893 р. закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. Служив у кавалергардському полку. З грудня 1905 р. по вересень 1910 р. — флігель-ад’ютант царя Миколи ІІ. У 1910–1916 рр. — командир полку, бригади, дивізії. З 1916 р. — генерал-лейтенант, з січня 1917 р. — командир 34-го армійського корпусу. За погодженням з військовим командуванням влітку 1917 р. здійснив його українізацію. Мав широкі контакти у російських військово-політичних колах. Симпатизував Антанті й мав підтримку її повноважних емісарів. Належав до масонської ложі. Ставши Гетьманом України, намагався стабілізувати ситуацію за допомогою жорсткої консервативної політики, яка наражалася на масштабний спротив населення. Змушений був діяти в інтересах австро-німецьких окупантів. Позбавлений іноземної підтримки, 14 грудня 1918 р. офіційно зрікся гетьманства й емігрував до Німеччини. Майбутнє України бачив у вигляді конституційної монархії. Заснував Союз гетьманців-державників. Помер від тяжкого поранення.

Довідка: Устимович (Сахно-Устимович) Микола Миколайович — (1863 р. — 14 грудня 1918 р. Київ) — багатий полтавський дідич, громадський діяч, за фахом — інженер-технолог.

Походив зі старовинного козацького роду.

З 1917 р. приєднався до українського національного руху, увійшов до складу Генеральної козачої ради Українського Вільного козацтва. В березні 1918 р. М.Устимович став одним із ініціаторів створення та діяльності політичної організації. «Українська народна громада», яка брала участь у державному перевороті 29 квітня 1918 р., а також Київському з`їзді хліборобів-власників, де того ж дня було проголошено відновлення в Україні гетьманства. Сам був одним з кандидатів на посаду гетьмана.

Зважаючи на відданість М.Устимовича ідеї гетьманської влади, П.Скоропадський вирішив призначити його Отаманом (головою) Ради міністрів Української Держави, хоча й знав, що відповідних такій високій посаді якостей ця особистість не має. Тобто кандидатура М.Устимовича на роль голови українського уряду з самого початку розглядалась як неминуче тимчасова, перехідна.

Разом з гетьманом П.Скоропадським М.Устимович підписав «Закони про тимчасовий державний устрій України», які стали наріжними каменями нового державного ладу. В процесі формування уряду М.Устимович зіткнувся зі значними труднощами. Прагнучи надати кабінету українського характеру, що було апріорно нелегко, оскільки на прихильність українських соціал-демократів і українських есерів розраховувати не доводилося, М.Устимович зробив спробу домовитися з лібералами з партії соціалістів-федералістів. Крім досить потужних інтелектуальних сил, які були бажані в будь-якому українському уряді, залучення представників УПСФ до співпраці з Українською народною громадою означало б і розкол в єдиному українському демократичному фронті, або, принаймні, послаблення опозиційного табору. Уже ввечері 29 квітня 1918 р. М.Устимович звернувся до Головного комітету УПСФ та персонально до окремих її членів (К.Мацієвича, А.Ніковського, С.Шелухіна, О.Шульгіна) з проханням погодитися на отримання міністерських портфелів. Але, оскільки ця спроба не вдалась, а його ім`я не мало належної популярності ані серед українських кіл, ані серед німецьких військових урядовців, уже 30 квітня 1918 р. гетьман доручив формування уряду М.Василенку. Щоправда, пізніше П.Скоропадський вказував як на причину відставки М.Устимовича хворобу останнього, яка начебто трапилась «мало не першого дня».

Таким чином, М.Сахно-Устимович був Головою Радим міністрів Української Держави протягом лише однієї доби.

Залишивши найвищий ешелон влади, він очолив департамент скотарства у міністерстві земельних справ. Загинув на вулицях Києва 14 грудня 1918 р., захищаючи зі зброєю в руках режим гетьмана.

Довідка: Василенко Микола Прокопович — (2 лютого 1866 р., с.Єсмань Глухівського повіту, Чернігівської губернії — 3 жовтня 1935 р., Київ) — український громадсько-політичний і державний діяч, історик держави і права, академік ВУАН.