Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

І все ж, мабуть, можна знайти більше підстав для кваліфікації такого кроку вимушеним (тиск національно-демократичних сил в цьому питанні надзвичайно посилився), а разом з тим — і своєрідним маневром, розрахованим на пониження суспільної напруги.

Прикметний і ще один момент — 9 листопада 1918 р. — це день серйозних вагань П.Скоропадського, можна сказати й більше — день, який він сам вважав останнім днем свого Гетьманства [718].

Саме тоді глава Української Держави отримав від посла в Берліні Ф.Штейнберга докладний звіт про революцію в Німеччині і прокламацію УНС про скликання на 17 листопада Українського Національного Конгресу. Варто звернути увагу на оцінку гетьманом тогочасного моменту. Він вагався щодо прийняття одного з двох можливих рішень. Перше — „стати на чолі українського руху, постаравшись захопити все в свої руки” [719].

Отже, П.Скоропадський тим визнавав, що до того часу (до 9 листопада 1918 р.) він був поза українським рухом. Рівною мірою український рух був переважно поза державною будовою, яка іменувалася гетьманщиною). Цікаво, що в розмові з О.Палтовим — прихильником „підпорядкування” гетьману українського руху через той же конгрес, П.Скоропадський висловив невіру в запропонований варіант.

За великим рахунком така позиція цілком логічна й переконлива. Якщо в момент, коли гетьманська влада, оперта на багнети окупантів, видавалась непорушною, не вдалося не те що приборкати українські демократичні сили, а домогтися будь-якими посулами наблизити їх до себе, то що вже й говорити про подібні розрахунки за кардинальної зміни ситуації.

Інша справа, що в системі аргументів для самопереконання на перше місце П.Скоропадський висунув факт розкриття антигетьманської змови серед частини охорони на чолі з полковником Аркасом. Зі свідчень останнього, буцімто з’ясувалося, „що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне” [720].

По-перше, ніхто, ніколи у тому числі й П.Скоропадський, не говорили (не мали для того підстав) про зв’язок між діями Аркаса і Винниченка. Вочевидь, навіть висловити подібне припущення — значить вийти за межі елементарної реальності. Тому-то гетьман і говорить про абстрактне повстання. Зазначимо, не про підготовчі акції будь-кого із середовища УНС, а взагалі. Те ж, що, скажімо, стихійне повстання практично невідворотне, розуміли добре всі, а гетьман, можливо, й краще за інших. У даному разі ще точніше можна було вести мову про неминучість продовження того спротиву, який тривав в українському суспільстві з моменту державного перевороту 29 квітня й час від часу набирав особливо масштабних і дедалі загрозливіших форм.

То ж беззастережно покладати на В.Винниченка і його однодумців провину за зрив перспективи національної злагоди, як мінімум, не варто.

Ще більше в тому переконують конкретні дії гетьмана, які він сам передає наступним чином: „Друге рішення було — рішучо закрити конгрес і спертися в Києві на всі ті офіцерські формування, про які я говорив вище, а якщо потрібно, то оголосити загальну офіцерську мобілізацію. В одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів. А потім, коли потреба мине, я твердо вирішив знову виправити державний корабель по тому шляху, якого я дотримувався завжди і від якого я ніколи не відмовлявся” [721].

Зауважимо, що для себе друге рішення П.Скоропадський ухвалив все того ж 9 листопада, оскільки уже наступного дня з цілком певних позицій вів переговори з представниками українських національно-демократичних сил. Тоді ж гетьман зміцнився у своєму рішенні, оскільки одержав сигнали від Антанти про небажання мати справи з прибічниками української самостійності — за тих обставин — з українським національним фронтом, УНС. Навпаки ж тим, хто схиляється до федерації з Росією — тобто готовий жертвувати українською державністю (а це в першу чергу П.Скоропадський і його ближче оточення) буде надано підтримку, передусім військову [722].

Тут умови Антанти співпадали з відвертими вимогами офіцерського корпусу.

То ж не дивно, що 13 листопада 1918 р. уряд (8 голосами проти 7) висловився за недопущення скликання Національного Конгресу, а гетьман поспішив змінити кабінет на „більш рішучий”, у якому вже не залишилося жодного противника федерації з нерадянською Росією [723].

Очолив кабінет С. Гербель {22} .

У грамоті до громадян, оприлюдненій 14 листопада 1918 р., П.Скоропадський заявив про нову державну орієнтацію та про відбудову федеративної Росії.