Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

В. Винниченко — основна мішень тогочасної та пізнішої есерівської критики (книга П. Христюка) — виявив згодом напрочуд вражаючу солідарність з наведеними оцінками. Єдина відмінність його твору — спроба довести, що Українська революція на січень 1918 р. опинилась у такому глухому куті, що справа була не в особах, не в їх заміні, а в зміні сутності здійснюваного курсу. «Єдина поміч, єдиний рятунок був не йти всупереч з настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади й її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між національною і соціальною ідеєю»56.

Тому В. Винниченко з великим співчуттям ставиться до позиції тих лівих елементів у Центральній Раді, які прагнули зміни політики, вважаючи, що боротьба йшла не стільки проти Радянської Росії, скільки проти власного народу. «І через те ці люди згожувались і на перевибори Ц. Ради, й на приняття лозунгу «вся влада радам», і навіть на переворот, на насильне скинення уряду, але українськими ж силами» [56].

Колишній Голова Генерального секретаріату не лише шкодує, що згаданий вище план лівих есерів так і не було здійснено, а й наводить подібний власний план. За ним, ліва частина генеральних секретарів (таких як М. Порш) мала заарештувати Голову секретаріату (тобто В. Винниченка) і деяких інших членів уряду, оголосити владу рад, перевибори Центральної Ради й негайно розпочати мирні переговори з РНК. За переконанням лідера УСДРП, таким чином «влада лишилась би в національних руках, за неї зразу встали б усі індиферентні в боротьбі з большевиками нац. — українські військові частини, й припинилась би війна з Росією. Мало того: коли б цей план було переведено, історія революції на Україні пішла би зовсім инчими шляхами, не такими трудними й болючими й часом ганебними та й надзвичайно шкодливими для самої національної справи, не кажучи вже про політично-соціальну» [57]. Однак цей план був відхилений «вузьким» складом Генерального секретаріату, і після нової (другої) урядової кризи провід у виконавчій владі перейшов до українських есерів.

Наведені вище широкі міркування М. Грушевського, П. Христюка, В. Винниченка про суть кризи в керівництві Української Народної Республіки свідчать, що навіть у січні 1918 р. Українська революція перебувала перед альтернативою (або знову волею обставин опинилася перед нею): яким шляхом іти далі. І знову було обрано не лише антибільшовицький, а й антисоціалістичний курс. «Бо головним усе ж таки фактором нашої непіддатливості на соціалістичну революцію на Вкраїні було наше недовір'я в успіх її, а також відсутність гарячого бажання боротись за таку революцію, не зважаючи на те, чи буде успіх, чи ні в ім'я самої ідеї соціалізму й пропаганди його ділом, акцією, самим життям» [58].

Після другої в історії українського уряду кризи (12 січня 1918 р. В.Винниченко і його кабінет подали у відставку) 18 січня загальними зборами Центральної Ради було затверджено склад Ради народних міністрів на чолі з В.Голубовичем {8} .

За винятком двох міністрів-соціал-демократів Д.Антоновича та М.Ткаченка усі місця у виконавчому органі влади заповнили члени УПСР та співчуваючі їм: А.Немоловський (військові справи), П.Христюк (внутрішні справи), С.Перепелиця (фінанси), Є.Сакович (шляхи сполучення), М.Ковалевський (продовольчі справи), Н.Григоріїв (освіта), А.Терниченко (хліборобство). Чимало міністерських посад залишилися вакантними.

Суть вибору, який відбувався в січні 1918 р., лапідарно й абсолютно чітко сформулював М. Шаповал: «Не лише Республіка наша мусить бути самостійна але самостійною мусить бути і наша соціяльна революція» [59].

Певним підтвердженням цих слів став сплеск активності проводу УНР відразу після ухвалення IV Універсалу, який став начебто своєрідним каталізатором не лише загальнодержавотворчого процесу, а й реалізації конкретних, нагальних соціально-економічних проблем Української революції.

Зокрема, вищим державним актом обіцялась оперативна розробка земельного закону на основах скасування приватної власності й соціалізації землі. Справді, буквально за кілька днів, 18 січня 1918 р., тимчасовий закон, над яким попередня робота провадилась уже тривалий час, було ухвалено. Українська Центральна Рада визначала такі загальні засади аграрного курсу:

«1. Право власності на всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами в межах Української Народної Республіки віднині касується.