Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

У результаті досить детального аналізу діяльності державних установ УНР (цьому присвячено цілий, великий за обсягом, параграф «Під проводом українських соціяль-демократів та соціялістів-федералістів» розділу «Соціяльно-економична політика та законодавство Української Центральної Ради під час війни з Московщиною») П. Христюк приходить до невтішних висновків. Основну помилку в політиці української виконавчої влади він убачав у тому, що, «виступаючи проти можливості переведення соціялістичної революції на Україні і захоплюючись національно-політичною боротьбою, Секретаріят фактично, в своїй діловій роботі, не дбав і про переведення тих соціяльно-економичних реформ, які намічались робітничо-селянською більшістю Центральної Ради. Старі суспільно-економичні відносини брались ним майже непорушно, як база і для відродженої української державності; в них думав Секретаріят зробити тільки незначні, другорядні зміни: замазати великі діри, що поробив їх час і революція в старім будинкові, підштукатурити, пофарбувати в новий жовто-блакитний колір, прибити нову вивіску — «Українська Народня Республіка» — і годі. А там, згодом, помаленьку та потихеньку, обережно та «твердо стоячи на ногах», при забезпеченні «всіх свобід» всім громадянам — гнобителям і гнобленим — можна буде попробувати намацати шлях і до соціялізму. Позиція цілком не революційна, яку могли спокійно поділяти з Винниченком українські «еволюціоністи» — соціялісти-федералісти. З неї цілком льогично випливало різке розмежування двох моментів української революції: моменту національно-політичного і моменту соціяльно-економичного, розмежування, яке вело весь час до того, що Генеральний Секретаріят постійно віддавав перевагу моментові національно-політичому перед соціяльно-економичним, аж до того, доки не загубив цим самим і справи української народньої державності» [53].

Тому-то УПСР, яка «в дійсності завше була більш революційною і соціялістично-послідовною, ніж соціяль-демократія», в критичний момент революції вирішила перебрати ініціативу до власних рук.

Фракція українських соціалістів-революціонерів і Центральний Комітет цієї партії постановили рішуче вимагати відставки Секретаріату В. Винниченка. Ліва частина ЦК УПСР (до якої належали М. Полозов, П. Любченко, Г. Михайличенко, В. Елланський, С. Бачинський, О. Сіверо-Одоєвський та ін.), зв'язана з лівими російськими соціалістами-революціонерами (через Качинського й Олексіїва), вимагала не тільки відставки Генерального секретаріату і утворення лівоесерівського уряду, але й негайного замирення з радянською Росією і цілковитого визнання радянської форми влади. Правиця й центр партії (М. Салтан, М. Чечель, М. Шраг, К. Корж, П. Христюк, І. Лизанівський, Ю. Охримович та ін.), приєднуючись до вимог лівиці про відставку Секретаріату В. Винниченка, наполягала: на утворенні коаліційного кабінету з правих і лівих українських соціалістів-революціонерів за участі лівих українських соціал-демократів; на залученні до державної роботи рад робітничих і селянських депутатів; на продовженні війни з більшовиками до того часу, поки вони не припинять свої воєнні операції проти України і Центральної Ради. Нарешті, праве крило і ліве крило партії дійшли згоди, і фракція есерів виступила на засіданні Центральної Ради 18 січня 1918 р. не тільки з убивчою критикою політики есефівсько-есдеківського Генерального секретаріату, але й з вимогою його негайного усунення та утворення справді революційного уряду з соціалістів-революціонерів і лівих соціал-демократів [54].

Однак, скинувши уряд В. Винниченка (більшість генеральних секретарів (народних міністрів) з полегшенням сприйняли такий дарунок долі — увільнення від відповідальності в найскрутніший момент), розколота УПСР тривалий час не знаходила спільної урядової платформи. Найупертішими виявились ліві українські есери, які вважали війну з радянською Росією злочинною помилкою, говорили про необхідність термінової зміни курсу, спрямування його ближче до більшовицького річища.

Ліва група УПСР, яка при посередництві лівих російських есерів розпочала переговори з Радою народних комісарів про припинення війни, навіть виношувала плани насильницького повалення Центральної Ради і проголошення радянської влади в Україні. Але нерішучість, вагання, брак конспірації не дали змоги довести справу до практичної реалізації. Потенційні ж учасники змови (М. Полозов, Г. Михайличенко, О. Сіверо-Одоєвський, О. Шумський) ще 16 січня були превентивно заарештовані [55].