Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Додавався і ще один достатньо істотний момент. Під впливом поразок Центральної Ради, випробувань нації гетьманщиною і тяжіння мас до більшовицьких гасел В. Винниченко в ті дні прискорив свою світоглядну еволюцію вліво.

Для нього трудовий принцип залишався якщо і не тотожним, то близьким до радянського принципа, в усякому разі не був ворожим йому. То ж для нього переговори з Росією були не соломинкою, за яку хапається потопаючий, а принциповою лінією на єднання новонароджуваної народної влади (хай у дещо відмінних конкретних втіленнях) проти сил старого світу — проти імперіалізму [139]. А відтак він не просто готовий був згоджуватися на дипломатичні варіанти розв'язання кризи, а й сам якнайбільше прагнув того.

Що ж до В. Чеховського, то тут крім соціал-демократичної позиції важливе значення, на думку М. Стахіва, мали його релігійні погляди. «Прем'єр Чехівський був не тільки провідним членом Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії, але також одночасно глибоко віруючим християнином, який пробував переводити християнську мораль також в міждержавних справах, — зауважує історик. — Він дуже боявся відповідальности за продовжування оборонної війни України проти російської совєтської агресії. Коли проф. Ісаак Мазепа переконував його, що ця війна є неухильна, бо Москва має явні імперіалістичні цілі і ніщо її не спинить перед дальшим воєнним походом проти України, хіба тільки повна капітуляція на ласку і неласку Москви, то Чехівський відповів:

«Я маю сумніви, як християнин: чи маю я право посилати на фронт наших козаків на смерть, коли зовсім неясно мені самому, які наслідки для України принесе ця війна. Я сам можу йти на фронт воювати за те, в що я вірю. Але других примушувати — це на мою думку неморально».

Ці погляди в даній ситуації, коли російські большевицькі армії сунули на Україну червоною хмарою, були не від світу цього. Проте, вони доказують поза всяким сумнівом, що цей прем'єр Уряду УНР справді прагнув миру і напевно не мав ані тіні бажання воювати агресивно проти Росії, бо зрештою таких бажань не мав ніхто: слаба тоді мілітарно Україна не могла хіба нападати на мілітарно сильну Росію» [140]. Звісно, ці міркування заслуговують на увагу.

З погляду відзначеного, достатньо вмотивованою постає Надзвичайна дипломатична місія Директорії до Москви на чолі з С. Мазуренком. Пов'язані з нею документи збереглися й були опубліковані в спеціальному виданні [141]. Власне документам передує досить ґрунтовний, виважений, фаховий вступ, який допомагає з'ясувати сутність тогочасного політичного моменту, зумовленість, мотивованість багатьох рішень і кроків, причини колізій, що часом здаються важкозрозумілими тощо [142].

Сучасні історики Р. Симоненко та О. Реєнт, підтримуючи авторитетну думку добре поінформованих безпосередніх учасників подій [143], виводять саму ідею місії не з ситуативних, кон'юнктурних потреб, а з принципових засад, яких намагалися дотримуватися Директорія з моменту свого створення. Тому витоки контактів керівництва УНР і РСФРР вони вбачають ще у добре відомих переговорах у Києві В. Винниченка з Д. Мануїльським і Х. Раковським восени 1918 р. [144]. І то не було випадковим, чи винятковим епізодом. Адже під час місії в Москві С. Мазуренко посилався на факти дипломатичних контактів між ним та Д. Мануїльським і Х. Раковським (хоча підтверджень участі останнього в переговорному процесі немає), які мали ^місце в листопаді 1918 р. в Гомелі й грудні того ж року у Мінську [145]. Йшлося й про те, що це робилося з відома керівництва обох державних утворень і привело до угоди, «зафіксованої в підписаному… акті». Саме цей документ з деякими обмовками було покладено в основу позиції Директорії на переговорах, а сам акт С. Мазуренко оприлюднив на засіданні мирної конференції [146].

Р. Симоненко і О. Реєнт не лише звертають увагу на ці істотні моменти, а й наводять цікаві витяги з мемуарів М. Рафеса, що проливають додаткове світло на обставини кристалізації позиції керівництва УНР щодо здійснення дипломатичної акції. Крім того, надаючи згаданим фактам і свідченням особливого значення, вони не забувають і про досить прикметне зауваження П. Христюка щодо В. Чеховського: «Головною ціллю В. Чеховського при входженню в кабінет було не допустити до конфлікту між Україною і Сов. Росією, що вже тоді назрівав. Коли конфлікт стався, В. Чеховський прикладав усіх зусиль, щоб ліквідувати його і досягти миру між Україною і Сов. Росією, і вийшов з кабінету, коли сі зусилля не здійснилися»4. Слід підкреслити, що В. Чеховський був не лише головою уряду, а й міністром закордонних справ.