Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Поступово повстанський рух охоплював степову зону — південь Катеринославщини, Херсонщину, Північну Таврію. Про його розмах можна судити навіть з такого короткого газетного повідомлення: «Всі залізничні лінії між станціями Корсунь-Цвіткове- Бобринська-Кам'янка-Фундуклеївка-Цибулеве-Єлисаветград- Знам'янка-Користівка-Олександрія-Волинська-Кривий Ріг-Долгінцево-Апостолово перебувають у руках партизан, які ведуть боротьбу під прапором Радянської влади» [127].

Антиурядові виступи один з лідерів УПСР П. Христюк кваліфікував як «оружну боротьбу українського робітництва й безземельного та малоземельного селянства проти Директорії» (назва відповідного параграфа книги «Замітки і матеріали до історії української революції»), як «внутрішній, цілком український робітниче- селянський фронт» [128].

Це істотно допомагало військам радянської Росії і Тимчасового робітничо-селянського уряду України переможним маршем просуватися углиб України. Сил для ведення війни з ними у Директорії практично не було. Населення масово відмовлялося вступати до лав армії УНР, дуже нервово і чимдалі ворожіше реагуючи на зусилля вербувальних комісій і спроби розв'язати цю проблему силовими методами.

Утрачаючи підтримку українських мас, політичний провід УНР змушений був дедалі покладатися на зовнішні чинники, намагався будь-якою ціною залучити їх для втримання влади. Різновекторність же зусиль, досягаючи антагоністичних меж, не могла не вплинути фатально на долю цієї влади, зрештою — всієї державної організації.

В. Винниченко і В. Чеховський, еволюціонуючи вліво (хоч і не так швидко та радикально, як «незалежні» в УСДРП), прагнучи зреалізувати «трудовий принцип» (і для них це було виявом щирої вірності інтересам трудового народу, відроджуваної нації, Української революції), тривалий час сподівалися на порозуміння з більшовиками, радянською владою.

Хоча воєнні дії набрали достатньо виразних обрисів уже на зламі 1918 і 1919 рр., Директорія намагалася розв'язати кризу влади передусім дипломатичними засобами.

31 грудня 1918 р., а затим 2 і 4 січня 1919 р. одна за одною до Москви летять радіотелеграми з вимогами негайно припинити силові акції, вивести російські війська з українських територій. Раднарком РСФРР витримав дипломатичну паузу і вперше відповів на претензії уже тоді, коли Харків був радянським, а повстання проти Директорії охоплювало повсякчас дедалі нові райони.

6 січня 1919 р. нарком іноземних справ Г. Чичерін направив ноту голові українського уряду В. Чеховському.

«Ваші радіотелеграми з 31 грудня та з 2 і 4 січня ми отримали, — повідомлялося у ноті. — Насамперед ми примушені пояснити Вам, що відомості, які Ви маєте у Вашім розпорядженні, не відповідають дійсності. Перечислені Вами військові частини Совєтської Росії на Україну не посуваються і навіть не стоять близько її кордону. Ніякого війська Російської Соціялістичної Совєтської Республіки в Україні нема. Військова акція в Україні в цей момент провадиться між військом Директорії і військами Українського Совєтського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною і Совєтською Росією тепер нема ніяких збройних сутичок» [129].

Відхиляючи звинувачення у прямій причетності РСФСР до військових дій в Україні, російський дипломат вправно переводив у соціальну площину сутність конфлікту, який вибухнув в регіоні через антинародні дії проводу УНР. Перераховуючи репресивні акції влади, передусім військової, що здійснювалися іменем Директорії (розгін Харківської ради, заборона зібрань і мітингів як в Харкові, так і в інших місцях; розгони з'їздів селянських рад Харківщини; арешт харківських страйкарів, зокрема комітету залізничників; наказ отамана Харківської губернії під загрозою розстрілу видати в двадцять чотири години керівників страйку; його ж телеграма командуванню флоту Антанти із заявою, що Директорія поставила собі на меті боротьбу проти більшовиків; видані в Києві накази Директорії щодо заборони будь-якої агітації, яка йде врозріз з її політикою тощо), Г. Чичерін видавав їх як основну причину виступу трудящих мас України проти національної влади і наголошував на природному прагненні народу до відновлення влади рад:

«Виставлене у Ваших телеграмах бажання знайти мирне полагодження може відноситись тільки до конфлікту поміж Директорією і трудовими масами України, які прагнуть заведення совєтського устрою. Це є та сама боротьба робітного люду за своє повне визволення, що ведеться в Литві, Естонії, Польщі й Білоруси проти кляси експлуататорів і гнобителів, як власних, так і чужоземних та проти всіх їхніх прислужників. Рух українських робітничих і селянських мас, який має на меті заведення Совєтів на українській території, без сумніву й надалі буде вливатися в форму збройної боротьби, доки Директорія буде вживати щодо Совєтів сучасну тактику насильного придушення» [130].