Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Порушення суверенности України неодмінно викличе нове загострення національно-політичної боротьби, що загрожує соціяльній революції на Вкраїні і відбивається шкідливо на всьому світовому соціяльному рухові.

Союз суверенних радянських держав для спільної боротьби проти світової контрреволюції — найліпша форма об'єднання в сучасний момент, яка гарантує максимум успіху.

Та ж сама вищезазначена кон'юнктура вимагає відмовлення від переведення соціяльної революції на Україні шляхом диктатури пролетаріату в чистому виді. Лише поширення соціяльної бази і встановлення диктатури трудового селянства і робітництва забезпечить твердий хід соціяльної революції і не допустить небажаних ускладнень, які може використати буржуазія та контрреволюція.

Вся система радянської влади на Україні, на підставі досвіду з практичного переведення її в Російській Соціялістичній Радянській Республиці, а також з огляду на необхідність пристосовання її до місцевих умов, мусить прийняти відмінні форми, які забезпечили б для неї найміцніший ґрунт. Ці форми перш над усе повинні будуватися з метою надання всій системі радянської влади характеру майбутнього устрою суспільства. Нівелювання людности до одного стану працюючих невідривно мусить сполучатися з відновленням сили демократичних принціпів.

Нещадна зовнішня і внутрішня боротьба з буржуазією і контрреволюцією в цей час — головне завдання радянської влади, яке по- трібує величезної енергії і кількости борців, тому ця влада мусить мобілізувати й притягти до активної праці якнайширші маси трудових кляс, а також: створити умови, які б сприяли співділанню всіх радянських партій» [108] Див., напр.: Червоний прапор. — 1919. - 6 лют. .

Вироблені партією відправні принципи діяльності, оригінальне бачення місця Української революції в світовому революційному поступі (що враховувало й національну специфіку та національний інтерес, і спільну суспільно-політичну мету) зумовлювали й конкретизацію завдань, за які розгортала боротьбу УПСР (центральної течії):

«1. За суверенну Українську Республику і союз її з иншими радянськими державами.

2. За диктатуру трудового селянства і робітництва в формі об'єднаних рад селянських, робітничих і військових депутатів з відповідною пропорціональністю представництва.

3. За внутрішнє удосконалення рад шляхом демократизації їх, як то: забезпечення прав партійних меншостей в радах, прямі й тайні вибори, фактична залежність виконавчих комітетів рад від пленумів і т. д.

4. За незалежне існування клясових професійних організацій.

5. За соціялізацію всієї землі з запровадженням вільного переходу до колективної обробки землі.

6. За вжиття найрішучіших державних заходів до інтенсифікації сільського господарства, піднесення кустарної промисловости і кооперативно-артільних підприємств ріжних родів.

7. За соціялізацію фабрик, заводів, будинків та інших підприємств широкого суспільного значіння.

8. За націоналізацію залізниць, копалень, фінансових установ та инших підприємств, які мають загально-державне значіння.

9. За введення трудової повинносте для всіх громадян України і 10. За утворення єдиної клясової української армії по принціпу загального призиву працюючих» [109] 1 Цит. за: Христюк П. Назв. праця. — С. 85. .

Звісно, без порозуміння з керівними колами УСРР, РСФРР подібні плани залишалися лише на папері.

Ще менше надій на реалізацію мали проекти примирення більшовиків з Директорією, які розроблялися деякими місцевими есерівськими організаціями, їхніми регіональними з'їздами [110] 2 Там само. .

Особливу занепокоєність у комуністичних лідерів УСРР викликали самостійницькі наміри українських сил, що поділяли радянську платформу. Тому обіцяне радянським урядом легальне існування соціалістичних організацій, які «чесно стали на ґрунт радянської влади», зіткнулося з численними труднощами. Всеукраїнську Селянську спілку було невдовзі розпущено, діяльність УПСР (центральної течії) по суті унеможливлено, а українських соціал- демократів (незалежних) навіть тероризовано [111] 3 Див.: Там само. — С. 86–88. . Серед українських партій лівого флангу тогочасного політичного спектру найближче до більшовицьких позицій перебували боротьбисти. Їхні організації самі наголошували на схожості платформ, поглядів.

Так, збори Київської організації лівих українських есерів на початку лютого 1919 р. ухвалили: «Через те, що з ідеольогичного і тактичного боку, особливо за останні часи, Комуністична Партія (больш.) України наблизилась до Української Партії Соц. — Революціонерів, звернутись до Центрального Комітету УПСР з пропозицією, аби він, в інтересах всесвітньої соціялістичної революції і зокрема революції на Україні, вжив заходів до скликання Партійного З'їзду для розв'язання питання про можливі форми об'єднання діяльности обох партій — УПСР і КП(б)У».