Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Отже, схвалений Трудовим конгресом України документ (інших просто не встигли розглянути перед загрозою захоплення Києва радянськими військами) свідчить, що дальшого розвитку платформи (програми) Української революції, всупереч сподіванням, не сталося.

У результаті було ухвалено резолюцію про поточний момент (універсал) — єдиний документ, що його встигли прийняти до 28 січня 1919 р. — далі працювати було просто небезпечно, і форум поспіхом закрився. В резолюції говорилося, що представники трудового народу України в складних умовах ворожих агресій і надалі доручають провадити державну роботу Директорії, яка поповнювалася представником від ЗУНР.

У багатьох політиків того часу такі рішення викликали глибоке розчарування. П. Христюк дав безжалісну й гостру характеристику ухваленому документові, його духу й сутності, а відтак — і всій роботі Конгресу: «…Взятий Директорією з отаманами курс ліквідації революції й ідеї диктатури працюючих було стверджено правицею Конгресу. Українську Республіку мала возглавляти й далі скомп- ромітована вкрай Директорія, а після — Установчі Збори, обрані «всенароднім голосованням». Влада на місцях мала належати і далі не менш скомпромітованим отаманам і комісарам, а після — демократичним органам самоврядування. Утворені в процесі революції трудові ради на місцях мали залишитися тільки в силу необхідності, як тимчасові революційні органи з неясними контрольними функціями; ради робітничих депутатів, очевидно, мали бути просто розігнані, як символи засудженої Конгресом «робітничої диктатури». В зовнішній політиці ухвалювалася і надалі політика директоріянського нейтралітету. А що то був за «нейтралітет», не було вже ніякого сумніву. «Червоний Прапор» (№ 4.2.ІІ.1919) мав рацію говорити, що нейтралітет Директорії фактично виявлявся, головним чином, в боротьбі з «червоним імперіялізмом» і в співробітництві в тій чи иншій формі з своєю, російською і антантською буржуазією. Та й сама Директорія вже не ховалась з цим, а українські соціяль- демократи, ті самі, що в резолюції Конгресу так «задиракувато» виступали проти імперіялістичної Антанти, спокійно приймали до уваги доклад Військового Міністра, от. Грекова Конгресові про зроблені вже з Антантою умови, після яких між иншим відступа- лося Антанті все Чорноморське Побережжя «в стратегічних цілях союзників».

…Конгрес відбувся, але того Конгресу, про який йшла мова в дні революційного піднесення робітниче-селянських мас проти гетьманщини, Конгресу пролєтаріяту і революційного селянства не було» [101] Христюк П. Назв. праця. — С. 67–68. .

Завершення роботи Трудового конгресу України не стало стимулом для нового піднесення Української революції. Навпаки, були наявні всі ознаки її кризового стану. Про тривожність ситуації свідчило, зокрема, те, що розгубилися навіть Січові стрільці — «пропала їхня хвальовита самовпевненість і хлопчача зарозумілість». Виявом цього стала пропозиція січовиків запровадити особисту диктатуру

B. Винниченка. Останній, за його словами, відмовився на користь

C. Петлюри, але ініціаторам такого кроку Головний отаман не підходив «ні з політичного боку, ні, навіть з військового» [102] Винниченко В. Назв. праця. — С. 233–234. . Численні факти переконливо доводять, що ані Директорія, ані Рада Народних Міністрів (не говорячи вже про партії) не мали ніякої реальної влади.

Директорія розривалася внутрішніми суперечностями. В. Винниченку і А. Макаренку практично з усіх питань протистояли С. Петлюра та П. Андрієвський. Ф. Швець брав бік то перших, то других. Під час обговорення принципових питань, ухвалення законів, декларацій, заяв «терези», як правило, схилялись на користь

B. Винниченка. «Але фактична, реальна політика поза Директорією проводилась тими силами, виразником яких у Директорії були

C. Петлюра й П. Андрієвський» [103] 1 Винниченко В. Назв. праця. — С. 237–238. {1} 1 Довідка: Андрієвський Панас (Опанас) Михайлович (1878–1955) — український політичний, державний діяч, юрист. Народився в Уманському повіті на Київщині. Закінчив юридичний ліцей у Ярославлі (1906 р.), займався адвокатською практикою в Києві. В 1917 р. — член Української партії соціалістів-самостійників, входив до її керівного ядра. 13 листопада 1918 р. П. Андрієвського обрали до складу Директорії. Прихильник парламентської моделі державного устрою. Конфліктував з С. Петлюрою. Після заколоту В. Оскілка, до якого мав причетність, був у травні 1919 р. виключений зі складу Директорії. Перебуваючи в еміграції в Чехословаччині, займався педагогічною діяльністю. .