Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Серед інших організацій особливого впливу набували численні партії соціалістичного спрямування. Своєю чергою, вони також були дуже різноманітними — від тих, що підфарбовували свій ліберальний сутнісний фасад модною на той час марксистською термінологією, до тих, хто поривався якнайшвидше втілити в суспільну практику, головним чином, через революційні дії, ідеї наукового комунізму. Правда, й порівняно з останніми були ще «лівіші», як правило, авантюрніші організації, які тим не менше намагалися видати себе за колективи ортодоксів-революціонерів.

Можна, вочевидь, робити висновок і ще в одній площині: виникнення й функціонування такої кількості партій було безпосередньою реакцією на питання, які породжувалися життям, а не наслідком діяльності «змовників», «бешкетників», просто «кримінальних» елементів.

Звісно, зі свого боку, це «підігрівало» суспільну атмосферу, «електризувало» масові настрої, прагнення — тобто впливало на визрівання кризових ситуацій. Інтегральним же підсумком був діалектичний революційний процес.

Україна в даному відношенні була аж ніяк не винятком. Навпаки, відзначені тенденції виявлялися часто потужніше і рельєфніше за середньостатистичні характеристики по Росії в цілому [1054]. Це стосується, передусім, розвитку й діяльності організацій майже всіх загальноросійських партій. Порівняно меншої інтенсивності набув процес становлення українських партій, проте і він випереджав інші національні регіони.

Отже, до об'єктивного існування латентних альтернатив загального характеру в Україні додавався величезний спектр вибору суспільної перспективи, який обґрунтовували й обстоювали національні партії. Йдеться про визрівання, з одного боку, умов, а, з іншого — наростання рівня підготовки до здійснення національно- демократичної (визвольної) революції.

Відтак, за самим великим рахунком, революції в Росії стали інтегральною відповіддю на виклики часу, зумовлювалися всім ходом історичних подій і, з точки зору досягнень сучасної революціології, цілком зрозуміло, підлягають логічним науковим поясненням.

Час від часу зусиллями головним чином Наукової Ради «История революций в России», потім її наступниці Наукової Ради «История социальных реформ, движений и революций» Інституту російської історії РАН робляться спроби колективно вийти на розв'язання назрілих проблем досвіду 1917–1920 рр. в Росії. Проводяться міжнародні наукові конференції, на які запрошуються кращі фахівці різних країн і обмінюються новітніми досягненнями [1055].

Гадається, є сенс дослухатися до позиції і висновків тих сучасних дослідників, які не ділять революції на першу, другу, третю, а, навпаки, встановлюючи об'єктивний логічний сутнісний зв'язок між ними, об'єднують під синтетичним поняттям — російська революція початку XX століття.

В такому, «укрупненому» вигляді є більше можливостей для розуміння того кардинального виклику, який постав перед російським суспільством в означену добу і тієї синтезованої відповіді, на яку спромігся соціум однієї шостої планети [1056].

Достатньо переконливою, зокрема, видається думка про те, що без революції неможливі були б модернізація, форсована індустріалізація країни як найважливіші чинники збереження цілісності й незалежності СРСР [1057].

Йдучи цим шляхом народи зверхдержави розвивалися в руслі світового прогресу [1058]. Інша справа, що радянська модернізація носила навздогінний характер, не створила надійного, ефективного механізму саморозвитку, призвела до істотних суспільних деформацій, зумовивши серед інших причин і розпад СРСР, крах створеної системи [1059].

Тезу про міцну історичну зумовленість російської революції доводиться обстоювати в полеміці з тими, хто вважає, що під стягом марксизму з початку XX століття здійснювався глобальний проект, спрямований проти Росії. В 1917 р. руїни російської державності, її народ начебто слугували лише «в'язанками дров» для пожежі світової революції та ще для соціального й ідеологічного експериментування [1060].

Принагідно можна згадати й про те, що природна сутність революційного збурення перших десятиліть XX ст. в Росії кореспондується з висновками видатного біофізика, основоположника геліобіології О. Чижевського, зробленими в 1924 р. у праці «Фізичні чинники історичного процесу». Психологічно виникають зрозумілі застереження проти того, щоб вважати цей аргумент абсолютним і самоціннісним. Однак у взаємоспіввіднесенні з іншими доказами й міркуваннями вочевидь не слід поспішати скидати з рахунку впливу на суспільні процеси й космічних факторів, зокрема циклів сонячної активності.