Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Принципово важливе у вищецитованому те, що Росія, опинившись у вузловому пункті суперечностей «третього світу», першою зважилася на пошук відповідей, що об'єктивно постали не лише перед нею, а перед дуже великою частиною людства.

Зауваживши, що «політичні теорії, в яких співвідносяться революційна мета й засоби з передбачуваною природою суспільства, надзвичайно важливі як для революціонерів, так і для їх найпроникливіших ворогів», Т. Шанін дуже логічно й переконливо заключає: «Без деякої, - навіть найпростішої — осмисленої картини оточуючого світу і без уяв про краще майбутнє люди будуть бунтувати, якщо їх доведуть до крайності, але вони ніколи не здійснять революції. Свідомість трансформації й свідомість, що трансформується, навіть, якщо вона «нереалістична» — ось необхідні складові фундаментальної зміни соціальної структури, яка справедливо може бути названа революційною» [1050].

Вражає не лише абсолютна тотожність з марксистським поглядом на співвідношення об'єктивного (та ще й у світовому вимірі) й суб'єктивного чинників у революціях, а й чесна констатація того, що саме в Росії народилися ті сили, що краще за інших зрозуміли генеральний розвиток суспільства нової історичної епохи. Звісно, в цьому пункті Т. Шанін рішуче розходиться з уявленнями тих авторів, для яких революціонери — то монстри з незбагненною, або злочинною, навіть божевільною психікою, які, зомбуючи суспільство, ведуть його у прірву, «плюндрують» цілі століття [1051].

Вищеозначене зовсім не слугує приводом для того, щоб (заплановано, або ж у полеміці) зводили сучасну революціологію до повторень теоретичних надбань вчорашнього дня. Один з очевидних недоліків колишніх схем революційних перетворень полягав у тому, що вони уявлялись результатом дії (взаємодії) матеріальних (економічних переважно) детермінант і людським (політичним) вибором. Останній, як вважалося, виявлявся найефективнішим у сенсі точного розуміння вимог часу і здійснення відповідних дій у «передписаному» об'єктивними обставинами напрямку. Тут, власне, між згаданими двома елементами — матеріальними реаліями і суб'єктивними намірами встановлювався причинно-наслідковий зв'язок, а закони розвитку суспільства (революційних змін в першу чергу) діяли начебто механічно (за зразком точних наук).

Однак у такому разі «знімалися» проблеми вибору і випадковості, в які неминуче «впиралася» думка будь-кого, хто прагнув зрозуміти логіку історичного поступу взагалі, й Росії в перші десятиліття XX століття, зокрема.

Уява про феномен революції, в тому числі в її російському варіанті, була доповнена елементами діалектичної комплексності, згідно яких «об'єктивне» й «суб'єктивне» знаходяться в нескінченному процесі «творення» й «розпаду», комбінаціями як «нав'язаної» необхідності, так і «неортодоксальними прозріннями», проривами розуму, де черговість складових зовсім не визначена, змінюється часто всупереч передбаченням і «здоровому глузду».

Такі епістемологічні зрушення дозволили звільнити відроджувані картини історичних епох від «глибокого детермінізму», простіше б сказати — фаталізму, повернувши наукову свідомість до глибокого висловлювання К. Маркса: «Люди самі роблять свою історію, але вони її роблять не так, як їм спаде на думку» [1052].

Догматизовані тлумачення «базиса» і «надбудови» синонімами причини й наслідків у однолінійній схемі не витримали випробувань історичними (фактичними) реаліями в їх не спрощеному (редукціоністському) розумінні. Спроби широкого погляду на проблему призвели й до коригування уявлень про людську історію як теорію прогресу, тобто неухильного підйому соціальними щаблями [1053].

Все відзначене в плані розмов про революційний процес в Росії початку XX ст. по особливому висвітлює проблему суб'єктивного чинника. З позицій новітніх історіографічних надбань він постає як прагнення тогочасних політичних сил усвідомити сутність нагальних суперечностей й знайти шляхи їх подолання.

Наявність у перші десятиліття XX століття в Росії близько 300 партій (разом з регіональними, національними, відгалуженнями- течіями) — об'єктивне свідчення прагнень політично активної частини суспільства запропонувати свої варіанти чи ж то широкомасштабного, у межах всієї країни, чи ж то галузевого, чи регіонального владнання справ. Звісно, спектр «рецептів» був якнайширшим — від наполягань на збереженні статус-кво (а то й надання йому жорсткіших форм) до ліворадикальних і анархо-екстремістських проектів.