Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

П. Врангель дозволив формування у складі Руської армії українських підрозділів (куренів). Як згадує Г. Гордієнко, політичною поступкою було те, що «прапором українських збройних частин був прапор жовто-блакитний» [758]. Спеціально призначені референти з числа офіцерів-українців проводили роботу щодо організації українських військових частин. До українських збройних відділів мали входити лише бажаючі з цивільного населення. Однак цього правила суворо не дотримувалися, і до української військової части- ни, що формувалася у м. Олександрівську, перейшло декілька десятків українців з врангелівських військових частин. Подібні українські бойові підрозділи у складі врангелівських військ формувалися і в інших містах Півдня. Зокрема Г. Гордієнко в числі підрозділів врангелівської армії, які воювали під українським прапором, називає курінь Катеринославського повстанського коша «Визволення України», Мелітопольський курінь та ін. [759]

П. Врангель спробував здійснити певні кроки щодо об'єднання антибільшовицьких сил. У травні 1920 р. головнокомандувач видав таємний наказ, у якому наголошувалося на необхідності встановлення контакту з отаманами повстанських загонів, які перебували в тилу червоних військ [760]. П. Врангель вважав, що повстанство може бути використане у боротьбі з радянським режимом, особливо ті формування, на чолі яких стояли прихильники Білого руху. Згідно даних центрального управління Надзвичайних комісій (ЦУНК) при Раднаркомі УСРР у 1920 р., у південноукраїнському регіоні діяло немало повстанських загонів під керівництвом колишніх денікінських офіцерів [761]. До складу підпільних організацій часто входили представники як врангелівського, так і петлюрівського таборів. Такі організації діяли в Єлисаветграді та Одесі [762]. Поява об'єднаних білогвардійсько-петлюрівських організацій свідчила про спроби консолідації антирадянських сил на Півдні України. Члени згаданої одеської групи навіть намітили контури майбутнього коаліційного уряду, що включав би представників як українського національного, так і врангелівського таборів. Як зазначається у звіті ЦУНК, серед учасників організації були старші офіцери П. Врангеля, отаман петлюрівських банд, секретар «Просвіти», галицькі офіцери, солдати та інші [763].

Воєнна ситуація на Півдні України в 1920 р. зумовлювала пошук П. Врангелем контактів з Директорією УНР, яка була у вигнанні на польській території, через своїх представників у Румунії. У серпні 1920 р. барон направив до ставки Головного отамана делегацію на чолі з полковником Я. Ногою. С. Петлюра розумів мотиви кроків П. Врангеля, хоча й явно переоцінював власні потенції, коли писав: «Врангель без мого війська буде знищений більшовиками, бо його армія буде в такому стратегічному становищі, що без співділання з моєю не в силі буде далеко на північ просуватись від Таврії. Лише тоді, коли моя армія забезпечить його ліве крило, він зможе щось зробити» [764].

Уряд УНР також відрядив на переговори спеціальну військову делегацію на чолі з полковником І. Литвиненком, яка 28 серпня прибула до Севастополя, де розташовувалася штаб-квартира П. Врангеля — для з'ясування ставлення останнього до українського питання і перспективи укладення з ним військової угоди [765].

Білогвардійцям були подані офіційні тези українського командування: 1) визнання України самостійною державою; 2) передача УНР Чорноморського флоту; 3) налагодження воєнної співпраці в боротьбі з більшовиками, а також допомога в забезпеченні Української армії амуніцією та технічним спорядженням; 4) встановлення роздільної смуги в оперативній діяльності армій по Дніпру; 5) організація української національної влади в запіллі П. Врангеля. Делегація мала також з'ясувати умови воєнної співпраці з боку П. Врангеля та його уряду [766].

Під час зустрічі 10 вересня 1920 р. представник П. Врангеля Шатілов від імені барона запропонував: 1) визнати П. Врангеля головою союзних армій; 2) не встановлювати роздільної смуги, бо це може зашкодити військовим потребам; 3) врангелівське командування не зацікавлене в існуванні російської влади в Україні, але там, де перебувають російські війська, влада повинна бути саме російською; там же, де українська армія перебуватиме на російській території, влада має бути українською [767]. Тобто, П. Врангель ухилився від визнання незалежності УНР.

Продовженням переговорів стало вироблення військової конвенції головою дипломатичної місії УНР в Румунії К. Мацієвичем і представником П. Врангеля в Румунії генералом Геруа. Сторони погодилися на створення єдиного антибільшовицького фронту, координацію планів воєнних операцій, взаємодопомогу, припинення агітаційної боротьби тощо [768].