Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Однак, незважаючи на всю очевидність зазначених тенденцій, не можна сказати, що загалом передбачуваний кінцевий результат пробивав собі дорогу мало не автоматично, як абсолютна неминучість.

Хоча більшовики зробили належні висновки з допущених у 1919 р. помилок щодо політики в Україні, значно скоригували свій курс, повної впевненості у поведінці основного масиву українства — селянства бути не могло. І справа полягала не лише в реакції на ті чи інші заходи радянської влади. За роки революції селяни нагромадили в своїй душі велику недовіру до будь-якої влади, інстинктивно відчуваючи до них ворожість і готовність боронити власні інтереси.

Дехто з аналітиків (наприклад, М. Конфіно) взагалі вважає вороже ставлення селянства до держави (будь-якої) характерною рисою російської історії [750], а наростання конфронтації між обома суб'єктами як фактичними антагоністами — чи не найбільшою прикметою революційного часу [751].

Втім, італійський дослідник А. Граціозі після подібних посилок, які видаються логічним відбиттям суспільних процесів, надалі по суті абстрагується від дослідження досвіду ставлення селянства колишньої Росії, в тому числі й України, до державних, національно- державних утворень нерадянського типу, хоча й не може зовсім обійти, не згадати про них [752], концентрує увагу лише на реакції селянства на комуністичну політику.

Свій підхід він пояснює тим, що ленінська партія виявилася найагресивнішою, водночас «найстратегічнішою» силою, що успадкувала й продовжила традиції централізованої Російської держави [753], чомусь залишаючи осторонь аналіз консервативної (долютневої), єдинонеділимської позиції білогвардійців, до яких зрештою пристав і П. Скоропадський. Статистика незаперечно свідчить, що селянський рух спротиву державній політиці набирав незрівнянної могутності й масштабів саме в період гетьманщини, австро- німецької окупації й відновлення А. Денікіним в Україні дореволюційних порядків.

Відтак, навряд чи можна пристати до тверджень, що саме політика радянської влади (передусім продрозкладка й загальна військова повинність) породили «більше або менше політичний і/або кримінальний «бандитизм»» [754].

Значно більше фактичних підстав є для того, щоб вважати: обмеження селянства як власника певних матеріальних цінностей (передусім, землі) і господаря результатів своєї праці (хліба) за будь- якої форми державності викликало проти неї спротив. Останній був тим сильнішим, чим більшими виявлялися обмеження й утиски. Безперечно, це було могутнє джерело, якими живилися повстанство, партизанщина. За довгі роки війни й полегшеного доступу до зброї зросла питома вага маргінальних елементів, схильних до бандитизму, легкої поживи.

Певна загроза походила від загонів петлюрівців, які після відступу з Правобережжя польської армії якийсь час намагалися контролювати бодай невелику територію як плацдарм Української Народної Республіки.

Та найсерйознішою силою, що могла реально зашкодити становленню радянської влади, а то й поставити під сумнів її існування в Україні, була врангелівщина. Залишки денікінських військ (головним чином 2-й армійський корпус генерала Я. Слащова {15} та деякі частини добровольців з Півдня України й Північного Кавказу) навесні 1920 р. закріпилися в Криму. На чолі їх 4 квітня став генерал- лейтенант, барон П. Врангель, який до того конфліктував з А. Денікіним, вимагав зміщення останнього з посади Головнокомандуючого військовими силами Півдня Росії за невдачі в боротьбі з радянською владою. Активну підтримку (дипломатичну, економічну, військову) П. Врангелю {16} надали Англія й Франція [755]. Реорганізувавши в травні 1920 р. наявні сили в «Русскую армию» (її складовою став і флот на Чорному і Азовському морях), головнокомандуючий почав готуватися до операцій проти влади рад.

Врахувавши помилки А. Денікіна, створений П. Врангелем «Уряд Півдня Росії» оприлюднив низку заходів, розрахованих на привернення симпатій населення, передусім України, Дону, Кубані, Північного Кавказу. Зокрема в декларації з національного питання заявлялося про надання «народностям Росії можливості визначати форму правління вільним волевиявом» і прагнення «до об'єднання різних частин Росії в широку федерацію, засновану на вільній угоді і на спільності інтересів» [756].

Серед українського населення поширювалися листівки-відозви П. Врангеля. Слід зазначити, що написані вони були українською мовою, в них уже не вживалося таких як у А. Денікіна назв — «Новоросія» чи «Малоросія». П. Врангель звертався до населення регіону як до «синів України» із закликом «об'єднатися супроти ворогів, які знущаються над вірою, народністю, й нищать здобуте потом та кров'ю батьків та дідів» [757].