Валерій Волковинський - Нестор Махно - легенда і реальність

Багатодітна родина Махна була типовою для південноукраїнського села. Працювали тяжко, вставали рано-вранці, ледь зоря займалась, і кожний займався допізна своєю роботою. Чотири брати - Карпо, Омелько, Савка та Григорій - поблажливо ставилися до молодшого, Нестора, жили дружно. Як і сотням тисяч інших ровесників-селян, довелось їм служити в царській армії. Савка брав участь у російсько-японській війні, Омелько та Григорій - у імперіалістичній. У роки громадянської, коли часто брат йшов на брата, а син на батька, усі вони, крім Карпа, брали активну участь у махновщині. Усі зрештою й загинули, причому від руки тих, з ким "батько" воював: Омелька розстріляли гетьмансько-кайзерівські карателі, Карпа замордували білокозаки, Григорія вбили денікінці, а Савку - червоні.

Махно трудився змалечку - працював на полях поміщиків та колоністів, у малярній майстерні, купецькій лавці, і всюди конфліктував з хазяями, протестував проти спроб принизити його і, щоб помститися, шкодив, як тільки міг. "Це був справжній хорьок: мовчазний, замкнутий, - згадував про Нестора власник гуляйпільської крамниці Тупіков, - він похмуро дивився на всіх недобрим поглядом незвичайно блискучих очей. Він з однаковою недоброзичливістю ставився як до господаря, працівників, так і до покупців. За три місяці я зламав на його голові близько сорока дерев'яних аршинів: наша наука йому не йшла".

Однак бійки лише озлобили юнака, зробили його ще запеклішим. Всього натерпівшись, Нестор, щоб розвіяти нудьгу, рано почав пити, битися навкулачки з ровесниками. Дуже скоро він набув кепської слави - такий, як захоче щось, обов'язково украде або відбере силою. Ставши верховодою серед одноліток, полюбляв перебувати у центрі найгучніших сільських подій, хлібом його не годуй, аби бути на вустах у земляків. Побачивши якось аматорський спектакль. Нестор був настільки вражений, що й сам захотів стати актором. Дізнавшись, що на чавуноливарному заводі Кернера діє драмгурток, негайно побіг туди. "Одного разу, - розповідав керівник заводського гуртка Н. Зуйченко, - приходить до мене Нестор і просить прийняти в актори. Ну чого ж роздумувати… Смішити, так смішити публіку. А він, як хлопчик-мізинчик, ось так… до пояса мені. Взяли…"

Махно став різноробочим. Тепер він міг удосталь покуштувати робітничого життя. Між іншим, гуляйпільський напівпролетаріат, який був міцно зв'язаний з селянським життям, дещо спотворив уяву Махна про робітничий клас, його місце і роль у суспільстві.

Коли грянув 1905 рік, Махно, уже сформований стихійний бунтар, не міг лишатися осторонь цих подій. Він жадібно ловив різні чутки і новини, мало усвідомлюючи, що відбувається, прагнув щось і сам робити. Коли 22 лютого на місцевих підприємствах Кернера та Крігера спалахнув страйк, Нестор був серед робітників, які вимагали поліпшення умов життя та праці. А оскільки нечисленні робітники Гуляйполя добивалися лише підвищення зарплатні, скорочення тривалості робочого дня, зменшення штрафів, то вже тоді у свідомості молодого бунтаря цвяхом засіла думка, що для тих, хто працює на заводах та фабриках, найголовніші інтереси - економічні.

У Гуляйполі діяла слабка й малочисельна меншовицька група, до неї і прибився Махно. З величезною відповідальністю старався виконувати нехитрі доручення: переносив під полою поношеного, отриманого у спадок від старших братів пальтечка книжки та газети, наклеював на паркани прокламації, які, втім, так і не спромігся прочитати… Дуже скоро така "революційна діяльність" наскучила хлопцеві, про якого сусіди говорили - "палкий, як порох". Тісно стало Махнові в заводському цеху, сумно серед широкого степу, який починався відразу ж за материною хатою. Хотілось чогось незвичайного, від чого б завмирало серце, клякла в жилах кров. 1 ось 6 вересня 1906 року Гуляйполе блискавкою облетіла дивовижна новина: група розбійників пограбувала ввечері заможного єврея Б. Плещицера. Нестор кілька днів ходив сам не свій, розмірковуючи, хто б це міг зробити, хто ті відчайдухи, які не вимолюють у багатіїв милостиню, а беруть самі і скільки потрібно.

Цими "лицарями вдачі" були члени так званої "Спілки бідних хліборобів", яку очолювали брати Олександр та Прокоп Семенюти і Вольдемар Антоні. Як свідчать жандармські документи, ця організація діяла впродовж двох років, грабуючи переважно місцевих багатіїв, а також здійснюючи напади на банки та каси. "Бідні хлібороби" називали себе "анархістами-комувістами" і були виразниками прагнення селянських мас до безвладдя. Це був своєрідний конгломерат традицій вольниці Запорозької Січі, які переплелися з бажанням шляхом вбивств поміщиків та державних чинів хоча б на деякий час відчути незалежність і повну свободу. Недарма ж керівники організації райдужними фарбами малювали перед гуляйпільською молоддю кінцеву мету їх боротьби - коли настане "час степовим орлятам погуляти на мирському полі за вільне життя, за волю та щастя". О. Семенюта в напутньому слові до членів "Спілки бідних хліборобів" не раз говорив: "Велика честь і слава вам - синам народу, славним правнукам запорожців". Ці ідеї глибоко запали в душу молодого Махна, стали тим грунтом, на якому в майбутньому зросли його ідеї селянської анархії, "вільного радянського ладу" та ін.