Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Жахливі дороги приведуть вас до Чалі-Кавака; після відпочинку ви мусите плентатися ще зо три години крізь трясовини величезного, прегарного лісу, де ви не почуєте іншого звуку, крім звуку вашої власної рушниці, з якої ви стріляєте час від часу, аби попередити тих, що не надто поспішають, або, навпаки, тих, що поспішають занадто (…) і voilà, саме так і перетинають ці славнозвісні Балканські гори 70.

Отрів, сповнений рішучості привезти вас із собою до Східної Європи, з усім її брудом, вкладає вам до рук рушницю, заохочує вас стріляти з неї, змушуючи ваших провідників і носіїв рухатися статечним кроком. А поки ви мандрували Балканами, Отрів лежав у своєму екіпажі, «страждаючи від болю у шлунку, змучений нудотою».

За два тижні після виїзду з Константинополя подорожні нотатки Отріва дедалі більше починає скидатися на збірку літературних притч. Усе ще страждаючи від тортур недуги, він зображує релігійну утопію Болгарії:

Відтак я безмовно й без жодної цікавості проминув Чинґуалі, Кайалі, Ерубіалар, Кучуфлар, Чарві, напівтурецькі, напівболгарські села, де мусульмани й християни живуть разом, не знаючи ненависти, навіть у згоді, разом п’ють погане вино, порушуючи Рамадан і Великий піст (…), та залишаються, попри це, чесними людьми 71.

* Примітка до електронного тексту. Район поблизу міста Шумен: Чинґуалі (Chinguali) — Ченґел (суч. Дивдядово), Кайалі (Kaïali) ідентифікується як Кауклі, Ерубіалар (Erubialar) — Ембелер (суч. Становець), Кучуфлар (Kouchouflar) — Юсуфханлар (суч. Тикач), Чарві (Charvi) ідентифікується як Саарлі.

Частка фантазії тут тим більш очевидна, що Отрів, за власним визнанням, не виходив з екіпажа через нудоту, а отже, ледве чи міг дорогою добре вивчити п’ять вищезгаданих сіл. Свої вислови він, вочевидь, позичив у Вольтера, особливо коли йшлося про селян, що «п’ють разом погане вино, порушуючи Рамадан і Великий піст»; такі впливи «Кандіда», «Задіґа» й навіть «Філософського словника» надавали його «подорожні нотатки» відчутного присмаку літературності.

Якщо Отрів і міг подеколи скидатися на абата-ораторіанця, то лише на такого, що був світським абатом епохи Просвітництва, який прихильно ставився до мирного співіснування і навіть взаємопроникнення релігій.

Імами та священики завжди однаково поблажливо ставляться до шлюбів поміж вірними двох релігій. Нерідко (183) можна бачити тюрбани та ікони, які знайшли притулок під одним дахом, або Коран та Євангеліє, що лежать одне на одному 72.

Так само, як і війна між двома імперіями, Російською й Турецькою, нічого не значила для змагання двох старих дідів, релігійні війни ніяк не позначалися на побуті різнорідних етнічних спільнот Болгарії. Проте що більше Отрів намагався зосередитися на самих народах Східної Європи, то більше ці народи поставали в нього як конвенційний літературний конструкт доби Просвітництва, більше плід уяви, аніж спостереження. Отрів пояснював релігійний мир «невіглаством та грубістю неосвіченого й непросвіченого народу» і, граючи роль просвіченого абата, філософськи відпускав їм гріхи: «Цей релігійний скептицизм, такий мирний і лагідний, видався мені гідним цілковитого вибачення». Насправді болгари зовсім не були «дикунами, нездатними міркувати». Тиждень тому Отрів саме так говорив, слово в слово, про болгарина, зашельмованого й страченого за крадіжку. Перетнувши Балкани, Отрів почав усвідомлювати філософську неоднозначність цивілізації, та підсумував з цілком вольтерівською іронією: «Цим нещасним дуже далеко до цивілізації, бо вони не мають тих пристрастей, що через упередження деінде стають такими поширеними й невиправними» 73.

На Дунаї, на кордоні між Болгарією та Волощиною, Отрів міркував про чуму, та згодом відігнав від себе ці думки:

Околиці Силістрії всіяні цвинтарями, поцяткованими свіжими могилами; ця місцевість скидається на пустелю, й уява, додаючи смутку цьому пейзажу, всюди бачить смерть, оточену трупами і доходягами, котрі вибльовують зі свого смердючого рота отруйну заразу. Я не знаю, як переповісти враження, що його справив на мене серед жахіть цієї сцени повітряний змій, який злетів у небо й весело плив над містом. Думка про зграйку дітей, котрі бігали й вовтузилися навколо його мотузка, миттєво пройняла мою душу. Мені здавалося, що я чую їхній сміх, який розсіяв сумне видіння, котре переслідувало мене, й дві тисячі болгар, турків, вірмен, християн, які прийшли (184) подивитися на наші прапори, послухати наших барабанів та поїсти з наших рук більше ніж годину, вже не викликали у мене жаху — все завдяки повітряному змієві 74.