Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Знаючи, що я мушу їхати, і як неросіянин не зможу взяти її з собою, Заїра непокоїлася тим, що станеться з нею. Вона належатиме людині, якій я дам її паспорт, і дуже хотіла знати, хто це. Я провів з нею цілий день та ніч, виявляючи любов і сум від неминучої розлуки 27.

Ще раз, майже востаннє, розмова про її рабське становище збільшила його еротичне збудження. Це навіть привнесло у спогади Казанови порнографічний ефект, позаяк читач лишався у напруженому чеканні: хто стане новим сексуальним господарем Заїри? Казанова думав про сімдесятирічного італійського архітектора Рінальді, який би радо взяв Заїру навіть за двісті рублів. Казанова сказав, що не збирається продавати її проти волі, і запросив Рінальді освідчитися Заїрі у (104) своїх почуттях, ніби вона і не невільниця. Старий архітектор, який провів у Росії сорок років, звернувся до неї російською, але Заїра відповідала йому італійською, підкресливши, що не має власної думки, і все залежатиме від Казанови.

Згодом Заїра сама порушила цю тему у розмові з господарем: «Мені здається, що я коштую тепер більше, адже ти лишаєш мені все, що дав мені, й до того ж я можу розмовляти італійською». Казанова відповів: «Я не хочу дати приводу для розмов, ніби я заробляю на тобі, тим більше, я вирішив подарувати тобі сто рублів, що отримаю від Рінальді за твій паспорт». Заїра, втім, наполягала, що вона — невільниця; він у відповідь відмовився визнати себе її власником і не хотів платні. Потім вона запропонувала, аби він просто повернув її батькові: «Якщо синьйор Рінальді любить мене, ти тільки маєш йому сказати, що побачити мене можна у батьківській хаті. Він також розмовляє російською, так що вони домовляться про ціну, і я не заперечуватиму» 28. Казанова погодився, ліг із нею, а вранці повернув батькові, туди, де він її знайшов. Вона вже не була незаймана, але її ціна зросла в інший спосіб, на що вона сама натякнула.

Казанову потішило вирішення справи й особливо те, як його прийняли у батьківській хаті: «Вся її родина стояла на колінах переді мною, звертаючися до мене ніби до божества». Становище Заїри, втім, було далеке від божественного, адже у цій «хатині» «вони називали ліжком те, що було звичайнісіньким солом’яником, на якому спала разом уся родина» 29. Це був світ російського селянства, котре згодом Кокс запримітив на узбіччі дороги, і йому також було приємно бачити, як селяни падали перед ним на коліна, наче перед своїми калмицькими ідолами. Казанова ці почесті сприйняв як належне і пішов геть, позбувшися думок про работоргівлю і про саму Заїру. Насправді він міг забрати її з собою, як пояснював читачам, лише заплативши заставу. Він цього не зробив саме тому, що кохав її: «Я закохався і не хотів сам ставати її рабом» 30. Отже, він переосмислив їхні стосунки, використовуючи мову «сентиментального невільництва», що заплутувала, перевертала й підривала соціоекономічну основу світу. Так чи інакше, він уже почав новий роман — із французькою акторкою, з якою разом вирушив із Санкт-Петербурґа до Варшави. (105)

Казанова перебував у Польщі з осені 1765 року до літа 1766 року і настільки зацікавився політичною ситуацією, яка склалася внаслідок російського втручання до внутрішніх справ цієї країни, що написав велику книгу «Історія неспокою в Польщі». Для нього особисто це також був час неспокою, адже у Варшаві він став яблуком розбрату між двома італійськими танцівницями (одна з яких була його колишньою коханкою), і через цих танцівниць навіть стрілявся із впливовим польським шляхтичем з роду Браницьких. Хоч обоє дуелянтів вижили, Казанова став персоною нон ґрата у Варшаві й мусив відмовитися від сподівань стати особистим секретарем короля Польщі. Станіслав-Авґуст посів престол 1764 року як польський протеже Катерини і був не більше за неї зацікавлений у послугах Казанови. Саме тоді, коли мадам Жоффрен, що її Станіслав-Авґуст називав «маман», з тріумфом зустрічали у Варшаві як музу паризьких філософів, Казанова мусив тікати з Польщі, маючи підстави боятися за своє життя. Не дивно, що його не надто вразив рівень цивілізації у Польщі. Свою думку він виклав майже словами Сеґюра: «Поляки, хоч і достатньо ввічливі у наші дні, надалі зберігають чимало давніх рис: вони досі в душі сармати чи даки» 31. Знання Казанови про варварів старовини не відзначалися глибиною, тож він невимушено сплутав поляків з-над Вісли з румунами з-над Дунаю. Саме так, із епітетів старовинної історії, формувалася у XVIII сторіччі ідея Східної Європи.