Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Вже від 1745 року Вольтер називав свій твір «пам’ятником» Петру, а потім і прямо «статуєю», «чарівний ефект» якої залежав від згладжування дрібних деталей та особистих вад. Як і в класичних творінь Фідія, ці дрібниці «затьмарювалися та стиралися тими великими чеснотами, якими Петро був зобов’язаний лише собі, й тими героїчними вчинками, що їх породили його чесноти» 39. Цей твір мав стати скульптурою скульптури, оскільки Петро був творцем і його шедевром була Росія, так само як сам Петро — шедевром Вольтера. Цей шедевр завершено з виходом у1763 році і другого тому, а вже 1766 року Фальконе прибув до Санкт-Петербурґа, щоб розпочати роботу над справжньою статуєю. Бронзовий вершник на кам’яній брилі за проектом Фальконе, як і пам’ятник, що його звів Вольтер, символізував творчу працю героїчного царя, для якого за сирий матеріал правила сама Росія.

У творі Вольтера кам’яним п’єдесталом був довгий вступ до першого тому під назвою «Опис Росії», її примітивних племен, що поклонялись овечим шкурам тощо. Книжка побачила світ якраз учасно, аби стати головним джерелом для статті Жокура про Росію в 14-му томі «Енциклопедії». Вольтер описав землі, де «межі Європи та Азії досі розмиті», де «скіфи, гуни, массагети, слов’яни, кіммерійці, ґети та сармати дотепер є підданцями царів» 40. Перший том закінчувався перемогою Петра над Карлом XII під Полтавою, і хоча колись Вольтер уже побував у Карловому таборі, тепер він став досвідченішим і знав, що на карту було поставлено саму цивілізацію. Якби Петро програв, тоді Росія знову б «поринула у хаос», а якби переміг, тоді зміг би «цивілізувати (policer) велику частину світу» 41.

У праці про «Вольтерову Росію» Каролін Вілберґер дійшла висновку, що «Вольтерів оптимізм стосовно Росії не знав меж, оскільки був проявом його загального оптимізму з приводу цивілізації як такої» 42. Це очевидно з опису Полтави як тріумфу цивілізації, але у 1759 році, коли вийшов у світ перший том, з’явився «Кандід», де оптимізм було безжально висміяно, а провидіння названо безглуздою оманою. (301) На цей критичний поворот в інтелектуальному розвитку Вольтера безумовно вплинула жорстокість Семирічної війни; він дотепно висміяв філософський оптимізм доктора Панґлоса, але сам виявився таким самим Панґлосом, коли з безоглядним оптимізмом вихваляв успіхи цивілізації у петровській Росії. В «Кандіді» Європа постає полем битви примітивних народів-грабіжників Східної Європи — болгар та аварів, а в «Петрі Великому» та сама Європа несе надію цивілізації скіфам, гунам, слов’янам і сарматам. Через рік, 1760-го, працюючи над поемою «Росіянин у Парижі», Вольтер видавався менш упевненим: «Чого ви можете навчитися на берегах Заходу?» 43.

У Вольтеровій історії Петро звертав свій погляд на «нашу частину Європи», він «хотів запровадити у своїх володіннях не турецькі й не перські звичаї, а наші». Перша особа множини вказувала на Західну Європу, «нашу частину Європи». Петро намагався запровадити «вбрання наших народів», на відміну від одягу інших народів, яких перераховує Вольтер, зауваживши подібність російського одягу до одягу «поляків, татар і угорців у давнину» 44. Ці народи не належали до турецького чи перського Сходу або до «нашої частини Європи», це була явно Східна Європа, яка лежала десь поміж цими світами. Працюючи над «Петром Великим», Вольтер постійно консультувався поштою з росіянами, і його твір став своєрідним дзеркалом (але не залізною завісою), в якому читачі могли бачити своє власне відображення, захоплюючись Петром так само, як він захоплювався нашим одягом, нашими звичаями, нашою частиною Європи. Становище обох сторін у книжці нерівне: Вольтер описував мандри Петра по Західній Європі (навіть згадує, що бачив його у Парижі 1717 року), але сам відмовився від дослідницької поїздки до Санкт-Петербурґа. Цей твір, що постав за допомоги листів, спричинився до ще важливішого листування, котре почалося тоді, коли у 1763 році Вольтер надіслав Катерині другий том своєї праці.

«Мені здається, — писав Вольтер до Катерини У 1766 році, — що якби та інша велика людина, Петро I, осів у м’якішому кліматі, ніж на Ладозькому озері, якби він обрав (302) Київ або якесь інше місто на Півдні, то я неодмінно, незважаючи на свій вік, опинився би біля Ваших ніг». До кінця життя Вольтер насолоджувався такими епістолярними фантазіями про подорож до Катерини. Насправді гадана перепона — холодний північний клімат Санкт-Петербурґа — давала свободу його фантазії і змогу зустрічатися з Катериною в будь-якому куточку Східної Європи. «Тепер усі погляди мусять звернутися до зірки Півночі», — проголосив Вольтер у своєму наступному листі, хоча ніхто завзятіше за нього не намагався підірвати утверджений стереотип про Російську імперію як північний край. Його погляд, як і Катеринині амбіції, блукав із півночі на південь, відкриваючи там терен, який інакше ніж східним не можна було назвати. «Якщо Ви хочете здійснювати дива, писав він у 1767 році, — спробуйте лишень зробити Ваш клімат трохи теплішим». Ішлося не про якесь метеорологічне диво, а радше про географічне переміщення самої Росії: «Коли Ви і розмістите Росію на тридцятому градусі широти замість 60-го, я попрошу Вашого дозволу приїхати туди і дожити там свої останні дні» 45. У Східній Європі навіть міри географічної науки були у розпорядженні просвіченого абсолютизму й примхливої філософії. Якби Петербурґ перемістився з 60-го градуса широти на 30-й, то він би опинився десь поблизу Каїра, а компромісний варіант у 45 градусів був би на широті Криму, де через 20 років, у 1787-му Катерину таки відвідали представники Західної Європи, як-от Сеґюр і принц де Лінь. Але ще задовго до того, у 1773 році, Дідро довів, що навіть шлях до Санкт-Петербурґа був здоланним для літнього філософа.