Андрій Куліш - Голодомор 1932-1933 - Причини, жертви, злочинці

Про "роботу" заготівельників та її наслідки харків'янин М.Солоненко свідчить: "Після повного вилучення зерна черга дійшла до городини, аж до насіння моркви, буряків, огірків, не кажучи про овочі. Люди знов опинились у полі в пошуках втрачених і тепер перемерзлих овочів. Викопували здохлих тварин, поїдали кішок, собак і все, що рухалось, виловлювали в річках молюсків.

А тим часом реквізовані продукти гнили, проростали на непристосованих майданчиках просто неба. На всю потужність працювали спиртзаводи Шарівки і Дублянки, що були поблизу мого селища (Богодухівський район Харк. обл. — А.К.). Вкрай зіпсоване зерно в яругах обливали гасом і спалювали, згодом засипали землею. На багатій родючій землі настало пекло". [6, с.9].

Доведені до відчаю судами, розоренням господарств, масовими обшуками, реквізиціями, тобто тотальним терором, логічним кінцем якого була лише смерть, селяни почали тікати із предковічних земель. Про масовий вихід селян ще на початку грудня 1932 р. писав секретар Краснопільського райкому партії (цитувалося вище). Безумовно, з посиленням голоду це явище почало набирати більших розмахів. Одні йшли в Булорусь чи Московію, щоб заробити чи купити мішок зерна для підтримання сім'ї, інші від'їжджали, щоб зменшити кількість голодних ротів у господарстві, деякі тікали сім'ями.

А.Хвиля у доповідній записці пише: "За останній час, в низці колгоспів спостерігаються явища, коли значна частина колгоспників кидає господарювання і виїздить невідомо куди. Так, по Новопетрівській сільраді, по Тетянівській сільраді (Снігурівський район Одеської области — А.К.) є колгоспи, де виїхала більша половина колгоспників. Я поставив перед усією організацією питання про потребу жорстокої боротьби проти цих форм куркульського саботажу… Ми організовуємо зараз боротьбу проти тих, хто виїздить. Припинили видачу всіляких довідок, посвідчень з сільрад. У вирішальних селах встановили на ніч пікети, завдання яких затримувати усіх…" [2, с.326, 327].

Як бачимо, навіть втеча селян від голодної смерти вважалася куркульським саботажем… Селяни хотіли врятуватися втечею? Невдячні негідники!

Умови життя стали настільки нестерпними, що висилка селян на північ і навіть ув'язнення були меншим лихом, ніж залишатися в селі. Воно й не дивно. У в'язниці була хоч якась годівля, а у висиленні хоч і бідно, але можна було вижити, принаймні, селяни на це сподівались, в той час як залишатися на врожайних чорноземах було рівнозначно смерти. Селяни знали, що тут вони приречені. В.Затонський в листі до ЦК КП(б)У доповідав із Одеської области 22 січня 1933 р.: "Мне рассказывали…. что выселением на север не так уже огорчались. Никто не дезертировал, многие шли с гармошкой, а были даже случаи "добровольчества", когда соседи обращались с просьбой включить их в партию переселенцев… мужика, некогда, приросшего корнями к земле, сейчас не узнать, но лучше бы он не так быстро "переплавлялся" и эмансипировался от земли. Легче бы хлеб взять было. Сейчас допр не пугает, высылки тоже не страшны. Пока более или менее корову жалеет или свинью, когда описывают, но вообщем трудно пронять" [2, с.340, 341].

Про те, що селяни почнуть розбігатися із сіл, звичайно, добре знали й організатори голодомору, адже ж був досвід голоду навесні 1932 p., коли селяни масово їхали в Московію та Білорусь. Щоб не допустити виїзду українських селян за межі України, не дати можливости їм вижити, приймається цілий ряд заходів. Україна й українські села перетворюються в концтабори, в яких не годують.

У 1783 р. Москвинська імператриця, німкеня Катерина-сучка, видала указ про закріпачення українських селян. 1861 р. Олександр Другий кріпацтво відмінив, за що й був вбитий "народовольцями", які дуже любили волю й були предтечею більшовиків. Указом від 27 грудня 1932 р. більшовики знову поновлюють кріпацтво. Ні, ні, цей указ так грубо не називався, він мав скромну нейтральну назву, щось на зразок "про пашпортизацію", і всього лише передбачав видачу громадянам пашпортів. Але не всім. Сільські місцевости були оголошені не пашпортизованими. Ще 1962 р. у селі Черкаська Лозова, що під Харковом, я бачив над сільрадою величезне оголошення: "У зв'язку з тим, що дана місцевість не пашпортизована, мешканці села Черкаська Лозова не мають права на одержання пашпорта". Хто не мав пашпорта — не міг влаштуватися на роботу в державну установу чи на промислове підприємство, зняти номер в готелі, виїхати на довший строк у місто до родичів, і взагалі залишити місце постійного проживання більше, ніж на кілька днів. Указом про пашпортизацію фактична дискримінація селян була юридично узаконена. Селянин прикріплювався до села, у якому жив, до колгоспу, цієї жидо-більшовицької форми поміщицтва, і, щоб прожити, змушений був задарма працювати на правлячий клас. Фактично працював він за користування присадибною земельною ділянкою площею близько 0,5 га, з якої й годувалася його сім'я. За відмову від роботи на нових господарів присадибна ділянка відбиралась, а виїхати він не міг. Кріпацтво в СССР було відмінене лише 1974 р.