Матвей Шестопал - Євреї на Україні

Підступні вороги наші можуть дурити довірливих людей: мовляв, “какая разница”, національні чи не національні кадри! Це тема спеціальної і дуже важливої розмови. Тут же ми в кількох рядках спробуємо показати ту різницю, якої нібито немає.

Жовтнева революція почалася у Петрограді — ненависному гнізді російського царизму й колоніалізму. Здавалося б, революційні маси повинні були роздерти його на клапті. Тим часом навіть у Зимовому палаці не вибито й шибки, а зі стін московського Кремля не випало й цеглини. Навіть монументи царям-катам оголошено пам’ятниками мистецтва. Росіянам, бачите, шкода: все-таки воно своє, рідне, хай лишається для історії. Як охоронна грамота, воно і в наступні часи буде викликати страх до сили, з допомогою якої на крові і кістках поневолених народів будувалася велич росіян.

Зате на Україні в роки війни і миру вони понищили всі українські національні святині або покрали їх і поховали в коморах та запасниках музеїв. А чому б і не знищити або не покрасти? Адже воно не їхнє, воно чуже!..

Чим керувалися секретар ЦК КПУ росіянин Постишев, його дружина єврейка Постоловська (тоді секретар Київського міськкому партії) та начальник Укрбуду єврей Меламуд, що дали згоду висадити в повітря найстаріший пам’ятник української архітектури — Михайлівський Золотоверхий монастир? Тим, чим керувалася військова влада, з наказу якої в 1941 р. висаджено в повітря унікальний Успенський собор Києво-Печерської лаври або коли та сама військова влада домагалася в 1965 р. знесення гордості всеслов’янської цивілізації — будинку Київської академії на Подолі. Всі вони керувалися одним: воно не наше, воно чуже. Що менше матимуть українці таких пам’ятників і споруд, то швидше забудуть, хто вони, тим покірніше схилять голови перед будь-яким Постишевим, Меламудом або іншим зайдою. Ось чому, крім усього іншого, українці, якщо ми дорожимо власною свободою, повинні мати свої, національні кадри, які б розуміли інтереси нації і уміли їх обстоювати і боронити. Київську академію врятовано для народу, для людства, для історії завдяки втручанню громадськості і особисто В.В.Щербицького, тодішнього голови уряду України.

По-друге, і це, можливо, найголовніше: в ході подій несмілий, затурканий переслідуваннями українець навчається досвіду політичної боротьби, пробує свої сили, пізнає смак не тільки вічних поразок, а й деяких перемог. Однією з причин національної трагедії українців досі була їхня апатія, відраза до політики. На відміну від єврея з його пристрастю до політиканства, українець, навпаки, міг встромити носа в купу гною і весь вік безпечно продовбатися на своїй грядці. Тільки тоді, коли йому дуже дошкуляло, він підводив голову і починав цікавитися, звідки і чому його пече. Його “політика” виливалася тоді в козаччину XVІ-XVІІ століть, у гайдамаччину XVІІІ ст. або в отаманщину XX ст. Тобто — в стихійний, неорганізований бунт, який неминуче зазнавав поразки. Але тепер українці дедалі більше переконуються, що самої голої сили не досить. Хитрість, організація, розум потрібні, потрібне вміння вести політику. Події останніх років показують, що українець з об’єкта політики намагається стати суб’єктом політики, її реальною і відчутною силою. Українець стає рішучий і сміливий. А це вже добра ознака.

Верхівкова революція триває. Щоб уповільнити її розвиток, зацікавлені в цьому сили сіють отруйні чутки про “активізацію” українського націоналізму, залякують “небезпекою” виходу України з Союзу тощо. Але цим провокаціям не спинити невблаганної ходи життя. В неї втягуються все нові верстви людей, які — віримо! — керуватимуться у своїх діях не покликом власного шлунка, а високими інтересами українського народу. Цього саме і вимагає свята справа рівності народів — єдиної надійної запоруки їхньої незалежності і справжньої, а не паперової дружби.

--

[320] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.383.

[321] В.І.Ленін про Україну, с.309.

[322] С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.213.

[323] С.Ю.Витте. Восп., т.3, с.327.

[324] Там само, т.2, с.213,

[325] Там само, т.3, с.135.

[326] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.50.

[327] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т. 38, с.190.

[328] Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, 4-те вид., Х., 1931, с.71.

[329] И.Р.Трайнин. СССР и национальная проблема. М.,1924, с.26.

[330] БСЭ, т.24, с.74.

[331] Двенадцатый сьезд РКП(б). Стеногр. отчет. М.,1968, с.420.

[332] “Коммунист”, 12 апреля 1919 (Харків).

[333] Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, с. 29–30.

[334] Л.Беренштейн. Критика ідеології сіонізму — різновиду антикомунізму, К.,1971, с. 31–34.